2.17

Назар

Далі я йду сам. Поміж світлих коридорів з приглушеним освітленням та запаху, притаманного лише лікарні. Вона мені не повірила і той головний лікар якось дивно до неї ставиться. Все це «Янусь» і чіпкий погляд, яким він на неї дивився, немов хоче з’їсти просто при мені. Від злості мене розривало з середини. Особливо в той момент, коли він доторкнувся її руки, а вона не прибрала, навіть не сіпнулась. Страшно навіть подумати, що звикла. Авжеж, вона не мусить чекати мене єдиного цілих десять років, але я не можу стримувати свій гнів у моменти, коли інший наближається до неї, коли торкається. Хочеться одним ударом віддалити його, влізти поміж них і розмежувати, доторкнутися Яниної руки, дослідити обличчя. І безперечно у той ранок я мав таку можливість, лише Дарина своїми награними психами все зіпсувала. Тепер Яна не повірить мені на слово. А як довести? Хіба принести аналізи, що в мене з Дариною не було жодного фізичного зв'язку? Скаже - сфальсифіковано. Хоч кіл на голові теши, а вона мене ще раз не підпустить.

 Як раптом в голові пробігає дурна, але хоча б якась ідея. Може, в спокійній, неробочій обстановці я зможу їй все пояснити. Не факт, що зрозуміє, але хоч вислухає, всього декілька хвилин. Я хочу зустрітись з нею ще раз і вже не випустити з рук. Якщо вона мене почує і дослухається, то жодної перешкоди між нами вже не буде, я зможу бути поруч і, можливо, ми зблизимось. Еге, швидко я забув про того виродка, Дем'ян, чи як його. Не забуду його очі, які гуляли по Яні, досліджували обличчя і не лише. Геть ці думки, бо почну бити посуд.

Варто лиш з'ясувати де вона живе. Бо місто велике. Поки їду у ліфті думаю про спосіб, за допомогою якого можна вияснити адресу. Можливо, Роман знає, тільки от він би якось натякнув чи поділився, як тоді про зустріч перед весіллям. Виходжу зі скляної кабіни і бачу на першому поверсі групу медсестер. Мабуть, це шанс. Варто запитати в них, бо вони неодмінно знають адресу колеги. Так я собі думаю.

—Перепрошую, ви не знаєте де мешкає ваша працівниця, Яна Василівна, не пригадаю як прізвище. Потрібно надіслати їй поштою деякі документи, але не знаю адреси, - якомога щиріше говорю до компанії з трьох жінок у білих халатах.

—Знаю, раніше проживала за ось цією адресою, - швиденько розгортає якийсь журнал і вказує мені на стрічку, написану від руки.

—Та ні, Олено, треба направляти за теперішньою, - говорить інша молода медсестра, - вона ж не отримає пошту зі старої квартири.

—Так, мені бажано теперішню, - підтакую дівчині, - документи дуже важливі і вимагають термінової доставки.

—Нуу, ні для кого не секрет, що вона живе з Кравченком, - знову допомагає на вигляд наймолодша з групи і переглядається з колегами, які лиш знизують плечима.

—Це той, який головний лікар? - запитую.

—Так, - відповідає вже медпрацівниця Олена.

—Дякую, його адресу я маю, - відповідаю і рушаю подалі з цієї чортової лікарні. Треба ж таке, трапився мені на шляху той Дем'ян, як його там, Михайлович. Щоб його підняло і кинуло.

Сідаю в автомобіль, але їхати не поспішаю. Я озвірів настільки, що готовий власноруч його задушити. Тепер все зрозуміло. І чого вона не боїться його дотиків, не соромиться уваги, чого він пожирає хтивим поглядом. Вони разом. Навіть думка про те, що цей рагуль торкається її, цілує, пестить зводить мене до біса з розуму. Тру руками обличчя, щоб хоча б якось прийти в себе. Тепер цікаво, як довго Яна з ним. Чи була вже тоді, як заснула на весіллі, як цілувалась зі мною без вагання, не думаючи про свого хлопця. Або, може, нареченого? Час не стоїть на місці. Гучно дихаю, заспокоїтися не виходить. В голові тисяча думок і всі про неї. Як я зміг знову повернутися в той стан, з якого вибирався десять років тому? Чому я мушу завжди її відпускати і жодного разу нічого не отримую? 

 Я завжди все втрачаю, лиш не можу з цим змиритись. Вмикаю двигун і мчу подалі звідси. В паб, де буваю колосально рідко. Але саме того зараз хоча моя душа — напитися до гикавки, до втрати пульсу, щоб заснути і не думати геть ні про що. Хочу тієї утопії в голові, а не ось цих підозр. Мій сказ занадто небезпечний, він виріс з роками, хоч, здавалося, що ховався поки Яни не було поруч. 

 Колись бо так мріяв стати її першим абсолютно у всьому. Тепер я останній в списку, хто може на неї претендувати. Мене вже давно випередили. Службовий роман… як це банально. 

 Вже сиджу не за кермом, а за барною стійкою і потягую віскі. Бажаного ефекту ще досі нема. Автомобілем додому не поїду, мабуть, лишусь ночувати в готелі, що двома поверхами вище. З одного боку виникає бажання знайти собі якусь супутницю на вечір, щоб зняти напругу. Але від цього бажання відчуваю себе огидним, бо все всього лиш спроба жалюгідної помсти. Помсти тій, яка мені ніколи не належала.

Чарка за чаркою стає тепліше. 

—Як тебе сюди занесло? - сідає поруч Роман.

—А ти як мене знайшов? - питаю, повністю ігноруючи попереднє запитання.

—Вважай, що відчув. Досить тобі вже, вставай, їдьмо, - чітко і беззаперечно говорить, ніби віддає наказ. Та я навіть напідпитку не можу послати його до біса.

Роман сідає в мою автівку на місце водія, занадто сміливий?

—А ти нічого не переплутав? Це взагалі-то моя машина, - тараторю, хоч язик заплітається. Намагаюсь зробити якомога впевненіший, а виходить якийсь хрип.

—Твоя, твоя. Тільки в твоєму стані ти зустрінешся з першим стовпом, дякувати Богу, якщо не з пішоходом, - все ж таки сідає, навіть не дослухаючись до мого невдоволеного бурмотіння собі під ніс.

—Ти нащо притягнув мене до себе, я не дівчинка на ніч, - знову прикопуюсь до нього вже сидячи на дивані в його квартирі.

—Так? Та я переплутав, - вищирюється, - а тепер розказуй!

—Що? - знову невдоволено. Притягнув мене, ще й хоча випитати щось. Лампи не вистачає, як на допиті.

—Ти п'єш коли в тебе серйозні проблеми. Востаннє я бачив тебе з пляшкою в руках коли в нас зірвався великий контракт з відомою компанією. Зараз на роботі все добре, а ти п'яний. Що сталось? - ставить переді мною склянку з шипучкою, вочевидь, проти похмілля.