2.16

Яна

—Так слухаю, - Дем відповідає на телефонний дзвінок, який перебив нашу душевну атмосферу, - добре, тоді завтра о десятій і почнемо. Вам так буде зручно? Гаразд, надамо повний доступ одному з лікарів, особисто скерую вам на допомогу. Так, до побачення.

—Завтра щось планується в лікарні? - цікавлюсь.

—Так, айтівці встановлюватимуть нову систему електронних лікарських кабінетів. Це щодо медичних карток і електронних черг, рецептів і всього подібного.

—Ого, інновації.

—Ми такі. До речі, вони просять відрядити до них людину з повним доступом до минулої системи і дозволами від мене. Бажано, щоб це була людина з медичною освітою, так як буде потрібно перевірити правильність постановки можливого діагнозу. Я тут подумав і вирішив, що це будеш ти. Якщо, звісно, не проти. 

—Без проблем, - кажу. - Тобто система сама пропонуватиме діагноз на основі даних їх симптом?

—Так, цього захотів біг-бос. Прогноз можна буде змінювати за рішенням лікаря. В одному місці будуть зберігатися всі дані, аналізи, направлення і призначення. Має бути зручно. Тільки от я хвилююсь через те, чи буде вона давати збої та робити помилки під час використання, а не лише тестування, - продовжує розповідати, - хоч це пристрої приватної компанії і, сподіваюсь, в разі чого їхні співробітники допоможуть.

—Авжеж, їм же не потрібні негативні відгуки. І в лікарні помилка може занадто дорого коштувати, тому все має бути виконане на совість, - також підтримую розмову з своєї точки зору.

Зранку приїжджаємо на роботу разом. Вже знаю, що про нас пліткують колеги, мовляв я зачарувала головдока, оселилась в його будинку і ми в таємних та пристрасних стосунках. Тільки великої уваги намагаюсь не звертати. Так, я живу в його будинку, але це всього лиш тимчасово. Дем'ян іде в свій кабінет, а я переодягаюсь і заступаю на робочу зміну.

—Доброго ранку, це ви нам допомагатимете? - запитує хлопець, який першим починає заносити ящики з дивакуватими пристроями.

—Так, - кліпаю.

—Як до вас можна звертатись? - продовжує стояти на місці з ящиком в руках.

—Вона Яна Василівна, - лунає твердий голос позаду того хлопця, - проходь швидше, не затримуй.

—Рома? - прислуховуюсь.

—А як же, - тепер вже не по-діловому, а тепло і дружньо говорить. - Показуйте, пані, куди йти.

Йду попереду загону і приводжу їх в один з кабінетів, на який попередньо вказав мені головдок.

—А ти непогано так влаштувався, - стою над головою Романа, який лиш контролює роботу майстрів, - типу головний?

—Заступник директора. Може, навіть директор в майбутньому, - сміється і пильно спостерігає над своїми підопічними, іноді схиляється над якимось з моніторів і підказує що до чого варто зробити.

—Ну в будь-якому випадку, буду знати хто може поставити вінду на ноут.

—Ображаєш, лікарко. Я тобі новий можу написати, не те, що якийсь галімий встановити, - по представницьки рекламує своєї послуги. - А я буду знати хто мене порятує від наглої смерті через суворого начальника.

—Звертайся! - кажу. 

—Янчик, тепер комп номер сімдесят вісім, кажи пароль, - знову переходить на роботу і підходить до головного комп'ютера.

—П’ятдесят три, нуль, нуль, два, - диктую числа з аркуша.

—Добре, під’єднано, - продовжує метушитись разом з командою, а я виконую таку свою цікаву роботу - спостерігаю і диктую паролі, щоб налаштувати кожен пристрій в лікарні, користуючись всього одним комп'ютером і якоюсь приставкою.

—Зайди в кабінет Дем'яна Михайловича, - сказала одна з колег і я пішла. Одразу в очі кинувся чоловік, який сидів навпроти Дем'яна за столом.

—Яно, мені потрібно терміново відлучитися, але я не встиг перевірити точність. Зроби це будь ласка з мого комп'ютера. Це Назарій Володимирович, директор IT-компанії, яка встановлює систему. Він особисто все проконтролює, - по-діловому торочить Дем'ян, а я все більше починаю нервувати. Тобто він зараз лишає мене наодинці з Назаром? Ні, нехай не йте, хай буде тут. Але він лиш потискає чоловікові руку і  зачиняє двері з того боку. Доведеться.

—Привіт, - каже Назар.

—Привіт, - якомога байдуже йому відповідаю. 

—Ти так швидко втекла тоді, що я не встиг нічого тобі пояснити, - намагається одразу розпочати розмову на складну тему. Я прямую до робочого місця головдока і сідаю на крісло поруч з монітором.

—Та й зараз не варто. Я тут не для цього, виконаю роботу і піду. Зроби і ти так само, - випалюю всупереч тому, що ледь стримую свій гнів. У тебе є дівчина, що ще ти збираєшся пояснювати. Чи може то його сестра? Зведена. Хах.

—Якраз я тут саме для цього. Думаєш, директору обов’язково приїздити в інше місто задля спостереження за проєктом? Є багато уповноважених для цього людей. Я ледь знайшов тебе тут лише для того, щоб з тобою поговорити, - вже буквально розпинається, а я мовчки продовжую вводити в поле симптоми та аналізи пацієнта. І дивлюсь за тим, чи збігається реальний діагноз з запропонованим. - Мовчання це знак згоди, тому я розпочну.

—Ніби до цього ти мовчав, - намагаюсь говорити якомога в’їдливіше, хоч десь глибоко в душі дійсно з’являється бажання його вислухати.

—Гальмуй, не коли одразу своїм гострим язичком. Насправді Дарина зовсім не моя дівчина. Вона просто помічниця, - спокійно говорить і ще й дивиться увічі.

—Я тобі ніхто, щоб переді мною виправдовуватись, - знову ж не відводжу погляд від екрану і уважно все перечитую.

—Ти не права, я не брехав тоді про почуття, ти важлива для мене і 

 не хочу втрачати тебе через ту дурість. Вже який день з голови не виходить наш поцілунок, - продовжує промову

—А як же. Мене не цікавлять ваші палкі робочі романи і довгі ночі, - навмисне згадую фразу тієї дівки.

—Я не знаю що на неї найшло,але ми не разом і ніколи не були, - на лобі вилазить вена, очевидно, він починає злитися. Не завжди всі будуть біля його ніг.

—Саме тому ти притягнув її на весілля в якості пари. Облиш цю тему, мені не цікавить твоє особисте життя — лише своє. А з ним у мене все прекрасно, - навмисне наголошую на останньому реченні, щоб мужик відчепився від мене.