2.15

Яна

Робочий день минав, як завжди. Серед усіх приміщеннь лікарні найбільше я намагалась оминати кабінет головного лікаря, щоб не викликати зайвий головний біль. З одного боку я просто боюсь зближення з ним, що він стане мені дорогим, а потім зникне з мого життя. Він знайшов мене сам.

—Яно, в реанімацію, - і я побігла.

На столі лежить молодий чоловік, він втратив багато крові і дихання часто переривається. Попри всі зусилля прилад повідомляє про зупинку серця. 

—Дефібрилятор. Розряд. Ще. Більше, - намагаємось повернути його до життя, тільки от все марно. Дата смерті — 16:27. 

Виходжу з реанімації і стягую з обличчя маску. До мене одразу кидається дівчина.

—Лікарко, з ним усе добре? - питає з застиглими сльозами на очах, в яких витала надія, яку я мусила зараз розбити.

—Співчуваю, - і від ридань тієї дівчини сама не можу стримувати сліз. Йду по коридору і плачу, витираючись рукавом.

 Чому так, йому ж іще жити і жити, а тепер ця дівчина змушена стояти над його бездиханним тілом. Усіх не врятуєш, як не намагайся. Навіть найдосвідченіший і найкращий лікар не може дати шанс на життя кожному. Вочевидь, прийшов його час. 

Доходжу до ординаторської та важко падаю на диван, навіть не помічаю, як за мною заходить Кравченко.

—Яно, - сідає поруч, а я щосили відвертаю обличчя і витираю сльози. Та він перешкоджає — обхоплює лице руками і розвертає до себе. — Це не твоя провина. Ми лише намагаємось, але не обіцяємо диво кожному. Врешті, через це проходить кожен лікар. Перша втрата. Це ні в якому разі не помилка, швидше врятувати того хлопчака могло тільки чудо. Не дивно, що його не сталось.

Я мовчу, лиш дивлюсь йому у вічі. 

—Вставай, їдьмо додому. Робочий день вже скінчився, тобі краще відпочити. Скажу, тебе замінять на чергуванні, - забирає мою сумочку і ми виходимо. Я все ніяк не можу перестати бути овочем, аж до самої квартири. Мовчу і тихенько дихаю, в моїй голові зараз занадто багато думок, доходить аж навіть до філософських роздумів.

—Приїхали, - говорить Дем’ян, але я не реагую, бо пропускаю повз вуха. - Яно, - накриває долонею мою руку і я здригаюсь.

—Що?

—Ми приїхали, - обходить автівку і відчиняє мені дверцята, допомагає вийти.

Підіймаємось на потрібний поверх і я втомлено звалююсь на ліжко в кімнаті. Хочеться спати, але більше постає бажання прийняти душ, змити з тіла тягар сьогоднішнього дня. І я вже не думаю про щось - просто роблю все на автоматі з цілковитою утопією в голові. Коли виходжу з ванної кімнати в двері лунає стукіт. Але вони не відчиняються, лиш Дем'ян каже:

—Ходи вечеряти.

Виходжу з мокрим волоссям і дивуюсь тому, що сьогодні не їжа з доставки, а те, що власноруч приготував Дем. Без сумнівів варто спробувати. Мовчки пожираю вечерю, хоч і не сильно голодна.

—Чаю? - говорить, а я лиш киваю. Чоловік ставить переді мною чашку з теплим напоєм.

—Поговорімо? - кажу, вмощуючись на дивані у вітальні, в яку плавно перетікає кухня.

—Гаразд. Про що хочеш порозмовляти? - також сідає поруч зі мною.

—Ти говорив, що у всіх лікарів настає перша смерть пацієнта, - починаю, - розкажи про свою.

—Так, це буває абсолютно в усіх. Окрім стоматологів, звісно. Я тоді ще працював фельдшером швидкої допомоги і був виклик на місце ДТП. Серед постраждалих була дівчинка, їй чотири роки. Смерть настала ще в кареті швидкої. Її матір змогли врятувати, а дитину… Спершу я винуватив себе в тому, що не приклав достатньо зусиль, тільки от згодом зрозумів, що моя вина лиш в тому, що я не Господь-Бог і не вирішую кому скільки жити. Я чинив за протоколом, робив все, що тільки було в моїх силах. Саме тому, я тебе зараз чудово розумію, - слухаю його історію й кладу голову йому на плече, - і найсумніше те, що з часом я звик до смертей, до того, що хтось не витримує і йде. Бо страждаючи через кожного втраченого пацієнта лікар не може залишатись впевненим у собі й давати впевненість своїм пацієнтам. А хіба щось можливе без віри в себе?

—Я не змогла стриматись, коли побачила реакцію тієї дівчини. Для неї ніби рухнув світ всього через одне слово. І те слово сказала я. До цього також звикаєш? - запитую.

—Звісно, людина звикає до абсолютно усього і з часом це здаватиметься буденною справою. Серце не закам’яніє, просто ти більше не будеш звертати на це увагу.

—Так, звикнути можна до всього. Проте до дечого страшно. Як от я боюсь звикати до того, що про мене хтось піклується, а не я вирішую всі свої проблеми самотужки, - продовжую відкриватись йому.

—А не варто. Може просто треба скидати з себе титул самостійної жінки і піддаватися? - кладе долоню на кисть моєї руки, я відчуваю тепло.

—Ти правий, тільки страшно, що все зникне, коли я вже звикну, - продовжую.

—А може й не зникне, тобі звідки знати? Ми ж заводимо котів, знаючи, що вони не зможуть бути з нами поруч все наше життя і рано чи пізно покидатимуть нас. Тільки от ми їх усіх любимо, скільки б їх не заводили за все життя. Оплакуємо одного і продовжуємо любити іншого.

—То ти котячий філософ чи психолог? - посміхаюсь.

—Щось середнє. А ти хочеш побути моєю піддослідною кішечкою? - також сміється і погладжує мою руку. Забрати не насмілююсь та ще й до того ж не хочеться.

—Якщо ви, пане босе, не передумали, - підіймаю голову з його плеча.

—Тобто ти даєш мені шанс? - запитує з іскрами в очах.

—Мало того, собі також даю ще один шанс, - невинно кліпаю і спостерігаю за Дем'яновою реакцією. Не скажу, що я кришталево спокійна, добре, що сиджу і не видно як трясуться коліна. Мені страшно говорити про щось конкретне, коли в голові каламбур. Та й, мабуть, ще не точно вирішила як бути далі. До серйозних стосунків я ще не готова. Хоч мені вже двадцять шість, коли як не зараз бути готовою. Взагалі-то раніше я думала, що не вийду заміж до двадцяти п'яти. А тут навіть кандидатів не видно на горизонті. А з кожним роком поповнюється запас таблеток в аптечці - годинничок, так сказати, тікає.