2.14

Яна

Він також змінив лук, тепер у чорній футболці. Завдяки цьому чітко видно його підкачені руки, вени, які по них проступають. Червонію, коли він застає мене за розгляданням і швиденько відводжу погляд, хоч це й не залишається непоміченим. Я голодна, як вовк, тому швиденько вечеряємо.

—Як так склалося, що у великому місці тобі немає до кого звернутися по допомогу? Невже не маєш друзів? - сідємо на дивані у вітальні.

—Чесно кажучи… Ні. Лише колеги по роботі, але до них звертатися ніяково, зважаючи на те, що спілкуються вони зі мною не друже приязно, - відповідаю.

—А як щодо хлопця? - запитує, а в його очах пропливають якісь іскри, тільки от невідомо від якої відповіді вони вибухнуть.

—Немає, - тихо говорю хриплим тоном.

—Ось воно як, - іскорки спалахують і його погляд тепер розглядає мене, не ховаючись. Розпочинає з очей, зупиняться на губах, а я машинально їх облизую. Без жодної думки про те, що твориться в цей момент. 

От скажіть, як мені з ним жити, коли щохвилини хочеться або загорнутися в ковдру з головою -  подалі від його пронизуючих очей, або ж навпаки?

—Я заберу Тома, - підіймаюсь.

—Звісно, - встає за мною, - тільки от ми не договорили.

—Тобто? - не встигаю вимовити, як опиняюсь вдавлена у чоловічий торс. Проходить лиш доля секунди, я навіть не встигаю зреагувати, відчуваю тепло його тіла і самій теж стає спекотно та ніяково від такої близькості. І його губи накривають мої. Жадібно. Пристрасно. Я відчуваю легкий мандраж, але не можу зрозуміти чи хочу я цього. Віддаюсь відчуттям, а Дем’ян не намагається відсторонюватись, кладе руку мені на поперек і ніжно погладжує. В його обіймах стає тепло. Тільки от табун мурах чомусь не розбігається, не підхошуються ноги, не хочеться кинутися йому на шию. Бо він не Назар. Так, тепер в моїй голові з’являється образ того самого і в мить породжується нестерпна огида до себе. 

Спираюсь долоньками на груди Дем'яна і легенько штовхаюсь. Чоловік врешті відсторонюється, хоч його очі все ж досі небезпечно потемнілі. Мабуть, він сприйняв той факт, що я вільна, як зелений прапорець.

—Щось не так? - хрипко вимовляє мені на вушко.

—Вибач. Зараз не час, - намагаюсь відсунутись якомога далі, але він не послаблює хватки.

—Ти зводиш мене з розуму, дівчинко, - все ніяк не відпускає мене від себе, а мені все більше стає лячно.

—Я… Я не можу тобі зараз відповісти…Мені треба в кімнату, - розвертаюсь і тікаю подалі від нього, а Дем так і залишається непорушно стояти, я відчуваю спиною його погляд - вона горить.

Мій перший поцілунок відбувся з Назаром буквально нещодавно, а ось і другий не змусив чекати. Тільки от з ким, з босом, в якого я тимчасово, мати вашу, живу. Тільки от не все так погано, бо спершу мені навіть подобалось, як він торкається мене, як його губи наближаються до моїх, вкарбовуються. Ніжно, але водночас з відчутним бажанням, червонію, згадуючи. Лиш варто було мені призабути про все і почати новий етап життя, як в уяві намалювався Назар, який за всіма емоціями мене осуджував. Я не могла стерти його зі своєї голови навіть коли цілувалась з дахозносним чоловіком. Я знову відчувала, що зраджую.

Якого біса, я ж усе побачила і почула. Він давно живе своїм життям, має красуню-дівчину чи то наречену. А мене коробить від почуття провини за поцілунок? Це наскільки треба себе не поважати, щоб думати про одного в обіймах іншого. Про того, який давно мене забув. Лежу в кімнаті, скрутившись в клубок. На скрип дверей лиш підіймаю голову і бачу Дем'яна з Томом на руках.

—Ти хотіла забрати Тома, але я завадив тобі, тому вирішив принести, - каже винуватим голосом. 

—Дякую, - кажу, але чоловік не поспішає виходити з кімнати, підходить і кладе кота на край ліжка.

—Вибач мені, я не знаю, що на мене найшло, наче сам не свій став, - говорить винувато, хоч навіть я не можу зрозуміти в чому таки його вина.

—Все ок, я не ображаюсь, - лиш відповідаю і загрібаю Тома в свої обійми.

—Якщо я маю якийсь шанс, то чекатиму аж поки ти сама не скажеш.

Дем виходить з кімнати і зачиняє за собою двері, а я починаю аналізувати іншу сторону ситуації. Сторону, яка не стосується Назара. Мій другий в житті поцілунок відбувся з людиною, до якої я, відверто кажучи, приховано приглядалась. Він привабливий зовні й справжній всередині. Щоразу допомагає мені, витягує з халеп, навіть рятує і не залишає в самотності. Без його допомоги я, мабуть, була б ще досі десь в десяти кілометрах від батьківського містечка, не кажучи вже про затоплену квартиру. Але моя вдячність і почуття це не тотожні речі. Хотіла б я таки щось до нього відчувати. Хоча б краплинку. Щоб відповісти йому, бо я впевнена в тому, що він чудовий і в стосунках з ним я не мала б проблем. Лиш тільки дещо мені заважає зближуватися з кимось — моя нововиявлена шизофренія.

Я не можу стверджувати, що він щось відчуває до мене, хоч і подібні слова пробігали між нами. Він дивиться на мене, розглядаючи щоразу, поглядом зупиняється на губах і вдихає. Його очі роздивляються кожну рису мого обличчя тоді, коли я не спостерігаю за ним. А коли я ловлю його на гарячому, він не тікає, лиш продовжує зухвало дивитися. 

 Тим не менш Дем'ян зробив перший, навіть дуже сміливий крок - поцілував мене, не сподіваючись на швидку відповідь. Він не міг передбачити моїх дій, бо я щодня відвертий сухар до усіх чоловіків.Може, таки варто дати Дем'янові шанс? Тобто дати можливість собі ще раз спробувати почати все спочатку. Може, це спосіб повернути мою віру в людей протилежної статі і нарешті побудувати перші стосунки. Я занадто довго нікого до себе не підпускала, а раптом вже час?

До біса логіку.

***

Дівчатка, пишіть в коментарях за кого з чоловіків ви вболіваєте, за Назара чи за Дем'яна і з ким, на вашу думку, буде Яна?!

Щиро дякую за кожне прочитання та зірочку, неймовірно приємно отримувати зворотній зв'язок.