2.13

Яна

На декілька днів мене попросили з’їхати з квартири. Тільки от залишається питання - куди? Близьких друзів у мене немає, хлопця також, батьки живуть далеко від роботи, а на номер в готелі не вистачить лікарської зарплатні. Серед можливих варіантів - брати нічні чергування і залишатись на роботі. Тільки от там може бути, що завгодно. Можливі складні пацієнти, важкі випадки чи летальні. Декілька днів без повноцінного сну. Лише уривками. Складно, але іншого виходу годі й шукати. Без даху над головою я не проживу, на повністю промоклому ліжку спати теж не варіант або на лавочці в парку. Тільки голуби і я - романтика чорт його забирай. Все ж краще попрацювати - грошей підзароблю і нічліг матиму, а там прорвемось, не з таких дір вилазила.

На щастя, до вечора прихистила інша сусідка - знизу. Ввечері знову на чергування, тому не буду її обтяжувати. Я трішки поспала на канапі, зібралась і поїхала в лікарню,  тільки от дарма.

—Я не можу, це заборонено законодавством, - доводить мені Кравченко.

—Та чому? Хіба це щось протизаконне? Я просто роблю свою роботу? - намагаюсь вибороти право, хоч і сама знаю, що призначати чергування два дні підряд проти правил.

—Ні й крапка. Я не розумію, поїдь додому, відпочинь, поспи нарешті нормально, а завтра вийдеш на чергування. Нікуди воно від тебе не діється, - все не полишає свого чоловік.

— Еге, додому, - самій для себе тепер звучить якось уїдливо. Я бездомна виходить. Тільки от вагаюсь розповісти чи ні.

—Так, чи в тебе якісь проблеми? - продовжує лізти в душу, я здаюсь.

—Мене затопила сусідка, ліжко вкривається пліснявою, як і стіни. Поки вона робитиме ремонт я хотіла побути тут. Розумію, що це не правильно, але іншого виходу я не маю. Будь ласка, дозволь відчергувати, - виливаю на нього свою проблему і заразом прошу про розуміння.

—Збирай свої пожитки. Їдемо. - Зненацька говорить зовсім не те, що я хотіла почути.

—Куди? - перелякано питаю.

—Погостюєш декілька днів у мене, - спокійнісінько говорить, а я впадаю у паніку.

—Та мені не зручно тебе обтяжувати, тим більше, ти й так багато в чому мені допомагаєш, - починаю говорити все, що тільки приходить в голову, аби лиш не погоджуватись. Хоч в глибині душі розумію, що це, мабуть, хороше вирішення проблеми для мене.

—Припини. Ти шарлотку готувати вмієш? - зненацька запитує.

—Ну так, - покажіть мені людину, яка не вміє її готувати.

—От і домовимось. Гостюєш в мене доти, доки все не владнається. І спечеш для мене шарлотку. Вважай, квартплата. По руках? - дивиться. 

—Гаразд. Дякую, - все ж погоджуюсь на вигідну, але не дуже комфортну для мене пропозицію. Отже, сьогодні я ще й безробітна. Дем'ян заносить мою сумку в машину і ми їдемо по речі до сусідки, заодно і по кота, бо не добре залишати його самого надовго. З кожним метром стає страшніше, тепер я не впевнена, що це була хороша ідея, тільки от Дем’яна не переконати.

—Заходь, як то кажуть, почувайся як вдома, - відчиняє переді мною двері квартири. Я заходжу всередину. Перше, що кидається в очі - наскільки тут затишно. Як на мене, дуже багато вільного простору і це створює якусь свою атмосферу. 

—Ходімо. Це твоя тимчасова кімната. Раніше тут жила моя сестра, та зараз вона закордоном, - йде далі, відчиняє ще одні двері і я вже оглядаю хороми.

—Ну що ж, залишу тебе освоюватись, - усміхається і йде.

—Дякую, - лиш встигаю вимовити.

А я й справді розпочинаю коротенький огляд. З кімнати потрапляю в окрему ванну і перше, що хочу зробити - прийняти душ. Серед речей, які я встигла прихопити знайшовся чорний світшот та улюблені спортивки. Отже, виживу. На щастя, маленька баночка шампуню для подорожей не підвела і я успішно виконала свою заповітну місію - нарешті змила з себе тягар декількох важких днів. 

Тільки от хочеться додому у мій маленький рай для інтроверта, де лише я і кіт. До речі, де ж він? Збираюсь з силами і виходжу з кімнати на пошуки рідненького шерстяного. 

Тільки й встигаю зачинити двері, як вже в когось врізаюсь.

—Ой вибач, - каже Дем'ян.

—Та нічого, я просто тебе не помітила, - намагаюсь повернути собі самовладання. 

—Щось шукаєш? - реагує на те, що я очима пробігаюсь по квартирі.

—Так, кота. Ти не бачив? - питаю.

—Бачив, ходімо, - відповідає і проводить мене до дверей його спальні, відчиняє двері і я бачу як мій Том і Тілль дружно лежать скрутившись у великий пухнастий клубочок на ліжку. 

—Це твій Тілль? — запитую.

—Так, він, - той самий син Дем'яна.

—А вони подружились, - дивуюсь тому, що мій не тактильний кіт поводиться занадто ніжно з чужими останнім часом.

—Щебпак. Ходімо вечеряти, - веде за собою в маленьку кухню, де лиш плита, холодильник і стіл. - Я попереджаю, готувати не вмію, тому замовив доставку, - ставить на стіл страви.