2.12

Яна

День пройшов доволі непогано, не було складних пацієнтів чи якихось негативних подій. Тому на хвилі оптимізму взяла ще й нічне чергування. Мовляв, розслабилась забагато. Під час вечірнього обходу затрималась в одній з палат.

—Маріє, - так звуть медсестру, - вколете знеболююче для Радченко.

—Добре, - відповіла та.

—В разі чого, я буду в ординаторській, - повідомила медсестру.

—Гаразд. Але ви можете трішки відпочити, на чергуванні залишився ще й Дем'ян Михайлович. 

—А хіба є важкі пацієнти? - не розумію, бо головдок чергує лише в екстрених випадках.

—Та ні, сьогодні все стабільно, - Марія залишається в палаті, а я прямую в ординаторську.

 Так, я призначила укол для Радченко. Стоп, якесь знайоме прізвище. А хіба не… Дарина! Точно таке саме прізвище. Пацієнтці п’ятдесят три роки, це може бути її родичка, якась тітка або ж… матір. Ну чи однофамілиця.

Не минуло й десяти хвилин, як двері в простору кімнату відчинилися. 

—Американо без цукру? - ставить на столик переді мною чашку кави з кав’ярні, що неподалік. А сам бере плічку і вішає свій халат.

—Дякую, - посміхаюсь, дивуюсь тому, що запам’ятав.

—Якщо не помиляюсь, ти береш нічне чергування лише коли є складні пацієнти. В нас, здається, сьогодні все добре, - намагаюсь підвести тему і чи не повторюю питання, яке кілька хвилин тому ставила Марії. 

—Ти права, - сідає на диванчику поруч. - Хочеш запитати чого не поперся додому, а просиджуюсь тут?

—Не зовсім, але сенс питання схожий, - думаю, чи не занадто я осміліла.

—Якщо скажу, що захотів скласти тобі компанію, не проженеш? - знову підіймає погляд на мене і, що цікаво, по його очах не можна розрізнити, говорить він правду чи жартує.

—Та звісно, вижену головного лікаря в спину з лікарні, геть додому, - теж поглядаю на його реакцію.

—Не погано, - каже й попиває ароматну каву. 

Кава це чи не єдине, що дає змогу не впасти в сплячку прямо тут, бо мене тоді й танком не розбудиш. Також тягнусь за стаканчиком.

—З цукром вгадали, - іноді все ж забуваю, що домовилась перейти на «ти». Так незвично, тепер бос, наче друг.

—Ображаєш — не вгадав, а запам'ятав, - підіймає брову.

—Тепер керівництво зобов'язане навіть такі дані знати? - сміюсь.

—Звісно. Куди ходиш, гуляєш, що їсиш, п’єш. Чи куриш, вживаєш алкоголь. Перелік всіх твоїх знайомих і друзів, склад сім’ї напам'ять, - перераховує на пальцях, ніби не щойно придумав.

—Навіть так? А ти точно лікар, а не секретний агент ФБР? - запитую.

—Не точно, - сміється.

Дем'ян набирає номер на мобільному і телефонує, проте не відходить, щоб порозмовляти.

—Добрий вечір, я лишився на чергування, то мій синок, виходить, буде у вас, - говорить. - Дуже дякую, заберу зранку.

Після того відкладає телефон, а в мене назріває питання.

—У тебе є син? - таки запитую, бачу по його реакції, що він очікував на це запитання.

—Так. Ти могла чути. Не вийшло сьогодні забрати, буде ночувати в сусідки, - здається, зараз почне розповідати якусь історію.

—А скільки йому років? 

—Вже три. Останнім часом змушений сидіти сам в квартирі, бо я на роботі. Годує сусідка, або як сьогодні, бере до себе на ночівлю. З самотності почав дерти шпалери, - слухаю цю розповідь і не до кінця усе розумію. Як можна замкнути дитину саму в квартирі без їжі й нагляду? Сусідка, мовляв, пригляне. Он вже дере шпалери, а батечко все працює.

—А як же дружина? - з острахом запитую, раптом він і її десь замкнув або проводить над нею якісь досліди.

—Я не одружений. Тільки от не розумію до чого тут це? - знову підіймає свою брову, схоже, це якась Дем'янова звичка.

—Ну дитину ж не власноруч народжували, - після цієї фрази чоловік ледь стримується, щоб не зареготати, а я все ще не можу в’їхати чому.

—Зараз я тобі покажу його фото і ти все зрозумієш, - ледь не пирскає від сміху.

—Ну, так це ж кіт, - вдивляюсь в екран.

—Це взагалі-то мій син, - впевненим голосом стверджує.

З цієї фрази нас обох виносить. Я вже бува подумала, що в нього дружина і сім'я, що в ростуть діти. А виявилось - є син. Короткошерстий шотландець. Звуть Тілль. Нагадує соліста гурту Rammstein, тільки от по батькові…Тілль Дем'янович. Не можу стримати сміху.

 Ми ще трошки посиділи і порозмовляли про всяке. Іноді про роботу та й не тільки. Врешті я не витримала і задрімала, схилившись, як тоді здавалося, на диван. А Дем'ян Михайлович за ніч і ока не стулив. Лиш накрив мене пледом, коли заснула. 

Зранку розплющила очі - не будили, значить ніч пройшла спокійно. Поруч ще досі сидить Дем’ян. Тільки от чомусь я лежу на його плечі. Стоп! Не кажіть мені, що я так спала. Ні! Ні? Та ні! Хочеться засунути голову в пісок, наче страус, щоб світ мене не бачив. 

—Добрий ранок, - дивиться на моє шоковане обличчя, а його очі не приховують задоволених бісиків.

—Добрий. Ойой, вибач, - підіймаю голову.

—Ти про що? А, та… - обриває фразу, - хоч би виспалась?

—Чесно? Як немовля, - посміхаюсь.

В ординаторську заходить Марія, від чого я шугаюсь і якомога далі відсовуюсь від Дем’яна. Жінка окидає нас прискіпливим поглядом, робить каву і йде собі.

—Тоді збираємось по-тихеньку, - говорить і йде у кабінет, щоб переодягтися. Іноді я забуваю про те, що Дем'ян - головний, має свій кабінет і має право керувати підлеглими і мною в тому числі. Тільки в якийсь момент ця межа почала стиратись. 

Я переодягнулася в ординаторській і після здачі чергування таки вийшла з лікарні. Настрій чомусь такий легкий. Тільки от не доля йому весь час таким бути. Коли зайшла в рідні стіни — жахнулася. Ледь не схопила інфаркт міокарда, бо моя квартира  перетворилася в суцільну ванну кімнату. Я була не проти збільшити ванну, але ж не настільки. Кіт, наче в «Титаніку», намагається всидіти на верхівці дивана. З поверху вище прибігає сусідка зі своїми вибаченнями. Бачте бо в неї трубу прорвало. А хто мені поверне мою квартирку? Тепер продай нирку за ремонт. Врешті жінка пообцяла зробити ремонт, так як її син має свою