2.11

Яна

Після того, як я стільки часу проспала, всю ніч я просиділа біля вікна. Кілька пігулок від голови виборювали спокій, але його ніяк не можна було дочекатись. О третій годині ранку вирішила, що нічого так сиділи і пішла мити голову, бо завтра ж на роботу. Тобто вже сьогодні. Якраз до сьомої встигаю привести себе до ладу та зібрати свої пожитки. Тільки нещодавно розбирала, а вже треба від’їжджати. Хоча з іншого боку мені буде легше і вже нічого не зможе нагадати про ту білявку і брехуна в костюмі хакі. Обом хочеться видерти волосся. Блондинці, як там її - не пам'ятаю, пасувала б стильна лисина. Чую сигнал автомобіля під вікном, тому виходжу з будинку.

—Привіт! Таксі подано! - вітається Дем’ян.

—Привіт. Занадто елітне в тебе таксі, я точно не помилилась? - посміхаюсь, сідаючи на переднє сидіння.

—Та ні, все правильно, - відповідає, - точно вже краще себе почуваєш?

—Так точно, капітан! - моя відповідь веселить боса.

—Дивись, бо відправлю на повне обстеження, - поглядає і знову показує посмішку.

—Звучить як погроза, - не стримую свою думку.

—Так-так, викличу на коврик, будеш доповідати, - регоче, а я також підхоплюю настрій Дем'яна.

—Тільки не звільняйте, дядьку босе, в мене кіт вдома голодний без їжі й води сидить, - кажу награно-благальним голоском, від чого хочеться зареготати.

—Не хвилюйся, тебе кришує влада, - говорить крізь сміх чоловік.

 Не приховую - з ним комфортно спілкуватися і поза роботою зовсім не відчувається якась станова нерівність - він головний, а я підлегла. Ми спілкуємося як друзі, це круто. Звісно, я впевнена, що на роботі він й далі буде відмінним керівником.

—Якщо хочеш увімкнути музику - можеш під’єднуватись до гарнітури. Нам ще довгенько їхати - на виїзді з міста великий затор, - говорить, а я розумію, що приїдемо ми не скоро. 

З одного боку було б не погано щось увімкнути, тільки от мій плейлист занадто депресивний для таких ситуації. А з іншого - мені приємно про щось з ним говорити, на будь-які теми. Я усвідомлюю, що нарешті відволікаюсь від Назара. Можливо на мене так діє прихід тієї білявки. Якби не вона, я навряд чи сиділа зараз у цій машині.

—Зупинюсь на заправці. Будеш чай чи каву? - запитує.

—Американо без цукру, - несміливо відповідаю, бо я не звикла, що хтось галантно про мене піклується.

—Я пригощаю і це не обговорюється! - підіймає погляд на мене.

Повертається з напоями, один з них простягає мені.

—Дякую, - лиш можу сказати. 

Швидше за все на моїй поведінці позначилась відсутність спілкування з чоловіками і взагалі відсутність їх в моєму житті. За весь цей час я жодного разу не ходила на побачення, ніхто не робив мені компліментів, не цікавився мною, як особистістю. Тепер мені важко сприйняти раптовий конект в спілкуванні з босом. Хоч він всього колега.

Весь час він пильно слідкує за дорогою. Ще б пак, везе такий цінний вантаж. При тому встигає вести діалог зі мною. 

—А тут ти де живеш? - переводить погляд на мене, а я кажу йому свою адресу. 

Через декілька хвилин ми вже біля мого під’їзду. 

— Залиш ті сумки, я допоможу, - говорить коли я намагаюсь підняти два великих «клунки» з речами. На що я лиш киваю, вони ж бо справді важкі. 

 Аби не надірвав спину, бідося. Та, на 

диво, чоловік легко підіймає пакунки і так само без зайвих зусиль відносить їх на потрібний поверх. Може, то я просто перестала вірити в існування справжній менів?

—Не проти, якщо я почекаю тут, - ставить сумки і звертається вже в вітальні квартирки.

—Добре. Я швидко, - зачиняю двері до своєї кімнати, залишаючи боса на дивані у вітальні. 

 Тим часом заглядаю в шафу. Знімаю з себе зручний спортивний костюм і обираю на що ж його замінити. Погляд падає на бежеву блузку та брюки. От і вирішено! Але я не встигаю отямитися, як чую хрускіт дверної ручки, яка відчиняється. В ступорі не встигаю нічого придумати чи накинути на себе, бо все відбувається занадто швидко. Тепер я стою перед ним. У самій лиш білизні. Як можна було забути замкнути двері зсередини. Звикла, що мешкаю одна.

—Ой, вибач, я… шукав… е… вбиральню і… , - кашляє, -  помилився, - його здивований погляд починає ковзати по моєму тілу, хочеться якомога швидше закритись. Лиш коли стикається з моїми очима, які зараз у ступорі, розуміє, що треба тікати і чимдуж вилітає з кімнати, зачиняючи за собою  двері. 

Ох вже цей бос. Та він же лікар - ще й не таке бачив, отже по психіці не дуже вдарить. От тільки світитись напівоголеною перед начальником я не збиралась. 

Тільки б нічого зайвого не подумав, мені ще не вистачає роботу втратити.

Виходжу в вітальню вже одягнута, дякувати вищим силам. Помічаю боса на дивані, а кота просто поруч з ним.

—У тебе такий тактильний кіт, мій би вже відгриз руку по лікоть, - говорить і погладжує сіру шерсть британця, на що той лиш гучно муркотить. Тобто до сусідки скільки часу звикав, а до якогось чолов'яги одразу на руки виліз і задоволений. 

—Цей теж може, коли його рознервувати, - кажу поки набираю склянку води, потім випиваю.

—То що, їдьмо? - піднімається з дивана, а кіт нарешті тікає від нього. 

—Їдьмо, - беру сумку і телефон з комоду.

 По дорозі я стала багато говорити, все ж варто повертатися до того, що він тільки мій начальник. Заходжу в соцмережі й одразу помічаю численні пости з весільними фото. І суто з цікавості по відмітці переходжу на сторінку тої білявки. Отже, Радченко Дарина.Зроблені губи і не тільки, тату на шиї. Красується в соцмережах у шубі. Масік купив? Та тільки ось вона постить все, що прийде в голову, а немає вибраних сторіз з коханим, фото чи хоча б натяку на те, що вона зайнята. Так роблять багато схожих молодих вовчиць. 

«Всі почуття і довгі ночі, які були між нами для тебе нічого не значать» - програється в підсвідомості фраза дівчини, від якої підкочується нудота.

—Доставлено! - З хвилі думок вибиває голос Дем'яна.

—Дякую. - кажу і намагаюсь відчинити дверцята автівки, але чоловік галантно відчиняє і допомагає вийти.