2.10

Яна

Я бігла на підборах, що є духу. Подалі звідси і якомога далі від себе. Бо я знову не втрималась і ледь не повернулася в ту яму, з якої вилазила багато років. Мене ніби манять неприємності і закликають до себе проблеми. Мозок ніяк не може переварити події сьогоднішнього ранку, тому різні слова накладаються одне на одне. «Всі наші почуття і довгі ночі», «досі кохаю тебе», «між нами нічого немає». Каламбур. Я намагаюсь відволіктись, але в голові лише два голоси - Назара і тієї блондинки. Я не розумію, для чого було розповідати мені про якісь почуття, якщо він має дівчину. Прийшов з нею, познайомив з друзями, поселив на дачі. Жіночих речей у вбиральні я не бачила. Думки перескакують з однієї на одну, а губи досі горять пекельним вогнем. Вони пам'ятають. 

 Як можна дивитись з такою щирістю в очах коли брешеш? А він збрехав. Про почуття, про все. Прийшло кохання його життя, нехай тепер її цілує. Обертаюсь на дачу і згадую те святкування. 

 —Ром, допоможи повісити гірлянду! - бурчала низенька Іванка.

—Давайте я повішу, - визвався Назар, - бо той телепень смажить м'ясо.

—Та ну! Не вірю, навіть піду подивлюсь, поки не побачу на власні очі - не повірю, - дивувався Вова.

—Так добре, - Назар регулював висоту гірлянди, - чи все таки підняти вище?

—Добре! Злазь, а то ще носа розіб'єш, - казав Вова, на що Назар саркастично примружив очі.

—Швидше можна, скоро вже будуть бити куранти, а в нас ще нічого не готово! - клопотались дівчата.

Тоді тут було все зовсім інакше. Лиш альтанка і озеро нагадували про минулі часи. Варто сказати, що сам Назар теж був інакшим. Та я не спростовую той факт, що просто піддалась хвилині, на мить забула те, що час не стоїть на місці. Так необачно. 

 В руці сумочка, а в голові відсутнє розуміння, що далі робити. Все ж я не в тому стані, щоб іти до батьків. Та й як іти? Я далеко від містечка і пішки ніяк не дібратися. Дістаю мобільний телефон і ще більше дратуюсь, коли бачу сповіщення про розряджену батарею. Спостерігаю за тим, як гасне екран, асоцію себе з ним. А тоді просто йду в напрямок міста. Байдуже скільки я зможу пройти на цих до біса високих підборах, не важливо чи дійду до завтрашнього дня. Головне, що я віддаляюсь від того клятого місця на десятки, сотні метрів. Сонце сходить все більше, починають з’являтися поодинокі автівки, але я не маю бажання стояти і вичікувати, що хтось захоче мене підкинути. Іду далі…

 Синя BMW гальмує просто біля мене і чоловіча голова виглядає з вікна.

—Сідайте під’їдете! - говорить чоловік.

Без розбору ситуації прямую до автівки і сідаю. Як виявилось, я добре знаю цього чоловіка. Це головний лікар Дем'ян Михайловичу Кравченко. 

—Добридень, Дем'яне Михайловичу, - вітаюсь як тільки опиняюсь в машині.

—Доброго ранку, Яно Василівно. Що ви тут робите такі красиві? - питає той.

— Та ось друзі вчора святкували весілля, тому взяла вихідні на декілька діб. А ви, власне, тут яким вітром? - також не ухиляюсь від розмови, спостерігаю за чоловіком, який слідкує за дорогою і вправно тримає кермо в руках, хоч часто й знаходить час поглянути на мене.

— Не проти, якщо перейдемо на «ти»? - одразу запитує.

—Так, звісно, - відповідаю, а в голові пригадую старий тренд: «То що, ми тепер друзі?».

—Так от, я тут неподалік купив будинок, ось перевожу деякі речі. Ще не всі кімнати облаштовані, але жити можна. До речі, не запитав, тобі куди саме? - за стільки часу, скільки я тут не була - не дивно, що не знаю нових мешканців.

—Степана Бандери, 53. - Відповідаю.

—То ти на сусідній вулиці, виходить, живеш. - На роботі я максимально рідко з ним перетиналась і майже ніколи не спілкувалась, хоч Дем'ян виявився цікавою людиною.

—Ну, я б так не сказала. Буваю тут дуже вже рідко. Востаннє вже точно не пам’ятаю коли. Хоч я тут виросла, іноді просто не вистачає часу, щоб вирватись з великого міста, - це дивно, але хочеться про щось йому розповідати. Мене почала боятись навіть соціофобія.

—Розумію. Тісний лікарський графік, дім, мабуть, сім’я, - на останньому не втримаюсь і на видиху посміхаюсь.

—Кіт. - кажу, а в думках розпитую себе, чому в двадцять п’ять років пухнастий чотирилапий є найкоханішим чоловіком в моєму житті. Хіба не зарано ще заводити сорок котів?

—О, та це навіть краще. Кажу, як власник кота. З тих пір, як призначили головним доком, він сидить днями і ночами один в квартирі, підгодовує сусідка. Хвилююсь, як там він, - коли до будинку залишаються лічені сотні метрів, розумію, що чи не вперше за довгий час, мені було приємно поспілкуватися з чоловіком.

—Дякую за те, що підвезли, - починаю прощатись.

—Підвіз, - посміхається, - завжди будь ласка. Зустрінемось на роботі.

—До зустрічі, - теж посміхаюсь і виходжу з машини. Як тільки  ступаю на землю починає темніти в очах, тому все ще спираюсь на дверцята.

—З тобою все добре? - виходить з автівки Дем'ян, бо помітив, що зі мною щось на так.

У момент, коли чорна пелена перед очима повністю застелила мою свідомість, я знову відімкнулась. Та приземлитись на землю я не встигаю - на моїй талії осідає мужня рука, що утримує від падіння. Оце так! Впала прямо в руки своєму босу. Хоч фільм знімай. 

 Я отямилась в своїй кімнаті під наглядом мами. У голові знову дзвін і каша. Що сталось, як я тут опинилась? Хронологія ще не встигла вибудуватись, як посипались питання.

—А хто той солідний чоловік, котрий приніс тебе? - першою починає розпитувати мама.

—Це мій начальник. Головний лікар в закладі, - кажу як є - не більше й не менше.

—Ну а як щодо вчора? Як вечір пройшов? - ще запитує. 

— Добре. Побачилась нарешті з усіма, багато хто змінився, знайшли собі пари, от знайомились з ними. Еріка така щаслива, - коротко розповідаю.

—Той твій колега не сказав чому тобі стало погано. Може хоч ти розкажеш? - додає батько.

— Та звідки ж йому знати, він просто підвіз мене. Мабуть, від утоми, варто частіше відпочивати, - кажу.