2.9

Назар

Її губи такі солодкі. Вибухаю радістю, коли вона відповідає. Важко стримуватися, щоб не зайти за межі дозволеного. Не можна так одразу. Але тіло протестує, давно не відчував такого кайфу від поцілунку. Кладу руки їй на талію. Яна така низенька, порівнюючи зі мною. Стоїть на пальчиках. Піднімаю легенько, наче пір’їнку і всаджую на стільницю. Не можу відірватись від бажаних губ, про які мріяв багато років, які обпікають і гріють водночас. Хто ж міг знати, що дістанусь до них лише зараз. Нарешті я це відчуваю. Вона теж не забула мене, моя дівчинко. Таки варто було чекати, не дарма. 

Яна так близько і я чую як гучно стукає її серденько, в такт моєму. 

Нас розриває чиєсь жалке кахикання і оплески. Бачу Дарину, які стоїть і театрально аплодує, ніби шокована ситуації, що склалася. Мені то, що, вона моя помічниця і сунути ніс в особисті справи, коли цього не просять, аж ніяк не входить в обов'язки. Яна знічується, ще б пак. 

—Оце я не припізнилась? - криво усміхається, - ой, любчику, а що це за дівка?

Дарина п’яна до гикавки і меле якусь дурню, що навіть не вкладається в голові. Яна одразу реагує і миттєво відсторонюється.

—Ти п’яна? - питаю.

—Так! Я лиш трошки. А хоча… Так склалося, мій хлопець тут забавляється з якоюсь шльондрою. Це поки я на весіллі, - жалібно говорить, хочеться її заткнути. - Так, Назаре? Часу не гаяв!

—Я згадала! Це ти з нею був на весіллі, - ледь чутно видала Яна, ніби говорила сама до себе.

—Вона лиш моя помічниця. Між нами нічого немає! - намагаюсь спіймати її за руку, хоч вона вже відлітає подалі.

—Як це немає!? То я для тебе, що, жарт? І всі почуття і довгі ночі, які були між нами для тебе нічого не значать? - похитується, а я розумію, що дарма все це затіяв.

 Яна хапає сумочку і тікає з будинку, та ноги не несуть за нею слідом, бо час душити змію. 

—Ти що тут за виставу затіяла? Вирішила погратись? То будеш без роботи на біржі праці гратись, я тобі влаштую! - ледь не кричу до цієї потерпілої.

—А що? Мене привіз в цю глушину, спровадив кудись де інде. А сам тут розважається. Мені що Романа того зануду терпіти? Спершу кличе як дівчину, а потім репетує, що виконую свої обов'язки, - підходить все ближче. - Та мені осточортів той Роман, чорт його бери, Святославич. Нудить! Розумієш? А мені потрібна робота, бо мені не дає грошей багатий дядько. І я працюю, а толку жодного. Ти єдиний привабливий серед цієї чортової компанії виродків, а виявився ще і найбільший закінчений придурок. Хай тобі грець!

—Звільнена. Речі в зуби і на маршрутку, - гарчу до блондинки, яка розійшлась не на жарт. Не знаю за що більше на неї злюся, за те, що наїжджає на шефа з пришелепкуватими причинами, чи за те, що Яна знову віддалилась і зникла.

—Гаразд. Іди нахрін, Назаре Володимировичу, - протяжно вимовляє моє ім’я, що хочеться звернутись до рвотного рефлексу, рятує тільки те, що після цього вона вимітається з будинку.

 Я йду на пошуки Яни, хоч і не помічаю її червоної сукні геть ніде. І номера вона мені не залишила. Знову я залишився наодинці зі своїми думками, як десять років тому. Повертаюсь в будинок і сідаю на край ліжка, де буквально пів години тому лежала жінка, яку я досі не забув. Дарма кажуть, що час лікує. Я теж так колись думав. Просто втягнувся в навчання, потім роботу, ховався від самотності. Бо лиш на самоті ти згадуєш, згадуєш про все. Спершу я бачив її всюди, навіть там, де бути вона не могла. Серед натовпу людей, крізь сон, у кожній темноволосій дівчині. Я бачив такою, якою запам'ятав. Серед будь-яких ситуацій, навіть без найменшого підштовху до того, я згадував. А згодом почав забувати риси того обличчя. Пам’ятав очі, губи, а от цілісний портрет скласти вже не міг. Приховану галерею телефону почистив давно, хоч іноді й шкодував про видалені фото, на яких Яна усміхається. 

 І через стільки років я зміг знову відчути її ніжний дотик, доторкнутися до шовковистої шкіри, заглянути в глибокі рідні очі. І ще раз зміг впустити. Знову все втратити, позбутися одного з найкращих моментів життя, найчуттєвішого та до біса милого. Але я віднайду її, обіцяю, втретє вона від мене не втече.