2.8

Яна

Перше, що я побачила зранку - стеля, точно незнайома. Перше, що я відчула - сильний головний біль, який пронизував кожну клітинку важкезної голови і осідав у потилиці. Так важко відірватись від бажаної подушки з приємним ароматом. Перше повертаю голову то вправо, то вліво, щоб хоча б роздивитись навколо. Де ж це я? Поглядом помічаю чоловіка на кріслі, недалеко від ліжка. Тоді одразу зриваюсь і намагаюсь встати з ліжка, від чого дзвін розноситься на всю потужність. Внутрішній двін. Для чого я взагалі пила вчора? Дурна. 

Мружу очі і розглядаю того чоловіка з надією впізнати. У футболці кольору хакі й чорних спортивках. Обличчя підпирає рукою, вочевидь, дрімає - тому роздивитись не можу. Оце я клопот комусь доставила. І як тільки тут опинилась?. Намагаюсь пригадати якісь події з вчорашнього вечора, але в пам’яті даних файлів не випливає.

Опускаю ноги на підлогу і сідаю на ліжку. Розумію, що зараз виглядаю максимально непривабливо. Вочевидь, очі опухли, голова розміром в гарбуз і розтертий макіяж. Намагаюсь піднятись, але спершу картинка перед очима чорніє. Та я ж кіборг - продовжую рухатись і згодом світ розвидняється. Іду кудись, за невідомим напрямком і заглядаю у двері в пошуках вбиральні. Потрапляю в кухню, бачу на столі чашку недопитої кави, йду далі. В одній з кімнат стоять сумки з речами, та й будинок не настільки наповнений, щоб у ньому було комфортно жити. Знаходжу вбиральню і намагаюсь привести себе в порядок, добре, хоч туш витримала всі пригоди. 

З одного боку мені зараз страшно, наодинці з незнайомцем у чужому будинку, ба більше, я навіть не знаю, як сюди потрапила. Виходжу з вбиральні і все ж таки дорогою заглядаю в кухню за ще одною скляночкою води. Підставляю склянку під струмінь. Одразу жадібно випиваю, набираю ще. Повертаюсь, тримаючи в руках щойно набрану склянку. А позаду стоїть він. Той чоловік в футболці хакі, який сидів біля ліжка. Склянка вислизає з рук і б'ється об підлогу. Чорт, чорт, чорт. Тільки не це. 

Піднімаю очі і стикаюсь з до чортиків знайомим поглядом. 

—Ти не порізалась? - запитує твердий мужній голос і окидає мене з ніг до голови.

—Та ні. Тільки ось склянка розбилась, - посуд розколовся на три частини, без дрібних уламків, тому було б не важко його прибрати, - я приберу.

—Залиш. - викидає скло у смітник і повертається до мене. Я все ще перелякано дивлюсь, знову боюсь сказати хоча б слово.

— Розкажеш , як я тут опинилась? - врешті не витримую тиску його очей.

— Та все просто. Ти сильно напилась і заснула на лавці посеред розпалу свята. Я подумав, що відвезти тебе додому в такому стані не хороша ідея,- говорить  не відриваючи  очей. Він дуже змінився.

—Дякую тобі, Назаре.

—Будеш каву?- питає чоловік.

—Не відмовлюсь.

За ароматним горням стало легше говорити, я звикала до того, що наодинці з Назаром і необхідно якось спілкуватися. Врешті ми — друзі. Колись були, та й для всіх інших залишились.

— Дякую. Кава у тебе смачна, одразу стало краще. А я щось не пам’ятаю, щоб в тебе був цей будинок. Придбав? - цікавлюсь, щоб вивідати ймовірну адресу менш різко.

—Та ні. Відсунь фіранку, можливо впізнаєш, - каже.

Я відсуваю сіру шторку і перше, на що звертаю увагу — невеличкий ставок біля альтанки. Так, я впізнала…

—Я забула про це місце, тут багато чого змінилося, - тут ми колись відзначали Новий рік усією компанією, гуляли, іноді збирались на посиденьки, коли погода була поганою.

—Ну час не стоїть на місці - всміхається Назар. Ми встаємо з-за столу, чоловік по-хазяйськи миє чашку. Я роблю так само. Плювати, що я гостя - перш за все, я самостійна і незажежна жінка. Дівчина, тобто.

Обертаюсь. Позаду мене — стільниця, попереду - чоловік, який не дає мені спокою все життя. Стоїть чи не впритул, на максимально небезпечних відстанях. Його дихання відбивається мені в шию, від чого по тілу розбігаються мурахи. Стає занадто жарко, хочеться відчинити вікно, потім двері, аби тільки  не задихнутись. Та ні, це все точно від алкоголю. Я ж знала свою міру, але вперто ігнорувала. Піднімаю погляд і дивлюсь йому в очі, а він якось дивно розглядає мене. Серце починає дзвінко битися в грудях, хочеться заховати його, щоб Назар не чув. Щоб не подумав, що це через нього. Я намагаюся брехати собі і всьому світові. Я досі кохаю цю людину. Вдивляюсь в кожну рису його обличчя, густі брови, губи. Температура підіймається до критичних показників, а чоловік починає розмову.

—Знаєш, ще тоді, в день, коли ти мала повертатись з Польщі я планував поговорити з тобою і про все розповісти. Але не вийшло, донедавна не хотів ворушити минулого і витісняв з життя усе, що пов’язувало мене з тобою. Намагався приглушити те, що робило мене мною. І вчора, коли бачив тебе сплячою на моєму ліжку зрозумів, що єдине, за що можу когось звинувачувати - це себе за безглузду гордість і дитячі страхи. Я тепер не боюсь сказати, що любив тебе, і як виявилось, люблю досі. Варто було тебе лиш побачити, як мій світ знову пішов з-під ніг. Я зрозумію, якщо ти маєш хлопця, нареченого чи чоловіка, це нормально за стільки років, але мені було важливо тобі про все розповісти. Тепер стало легше, - Назар розмовляє м'яким голосом, який розходиться, неначе теплий вітерець, викликаючи жар по всьому тілу.

Слова стають зайвими, і між нами народжується мовчазна згода. 

Цей танець слова, що закручує нас у мереживо почуттів. Його руки обіймають мої плечі, встановлюючи невидимий, але відчутний зв’язок. Відчуваю його погляд на собі, і це враження глибше, ніж будь-які слова.

Нарешті, наші губи знаходять одна одну. Почуття насичені емоціями: стомленням, яке зникає від довгої туги, і палкою вогняною пристрастю  розпалюється на межі обох світів. Мов зітхання, що вивільняє довгоутримувану енергію, яка накопичувалася  роками. Він несе обіцянку нового початку і відновлення того, що ми втратили. Це не лише доторкання губ, але і злиття двох душ, які знову знаходять одна одну в океані почуттів.