2.2

Назар

А щодо того, як пройшли мої десять років життя —  по-різному. Я закінчив навчання у виші й пішов працювати в одну з ІТ-компаній на віддалену вакансію. Тобто можна працювати з дому. Так здобував досвід і перші гроші. Така робота давала знання, але не виправдовувала мої потреби на розвиток. Через певний час, зібравшись з силами і з грішми, я наважився відкрити свій бізнес. На диво, це в мене вийшло. Маю свій офіс неподалік від центру міста. А компанія спеціалізується на виготовленні програмного забезпечення для різних пристроїв, є окремий відділ, для розробки самих апаратів. Набрав дружну команду співробітників. Справи йдуть вгору і стрімко збільшуються прибутки. Завдяки цьому я тепер фінансово не залежу від батьків, та й ніяк не залежу. Орендую квартиру в новобудові, їжджу на мерседесі. Не найновіший, але мені в самий раз. Вибрався з рідного містечка і намагаюсь якомога рідше там бувати. Майже ні з ким не спілкуюсь з колишньої компанії, тільки з Ромою та Вовою. Роман, до речі, працює в моїй компанії, я покликав його на посаду заступника як тільки дізнався, що той шукає роботу.

 А насправді, місто змінило моє життя. Я став легше відноситись до всього й не брати в душу. Навчився відокремлювати правду від власної вигадки, на скільки  правдоподібною вона не була б. Тепер мене не злякають нечесні ділові партнери чи підлі союзники, які можуть злити код конкурентам. Я готовий до будь-якого розвитку подій. Я став сильнішим.

—Назаре Володимировичу, до вас Роман Святославич. Можна? - заходить після стуку нова помічниця, яка тільки сьогодні влаштувалась на роботу.

— Нехай заходить, - кажу, не відводячи погляду від екрану.

Друг залітає до кабінету. Весь такий щасливий, аж сяє. Як мій мерс після мийки. Кидає зацікавлений погляд на помічницю. Дівчина виходить у приймальню, а Рома сідає на крісло біля столу. 

—Привіт, босе! - показує свою білосніжну посмішку. 

—Привіт. Розказуй вже, чого такий радісний!? - одразу ж запитую.

—От від тебе нічого не приховаєш. В тебе точно якісь сканери в лінзах. Дай но їх на експертизу, - сміється, встає з-за столу і пересідає на зручніший диван, цей жест означає, що розповідь буде довга.- Добре, розказую. Телефонує мені сьогодні Вовчик. І нічого дивного не було б. Але…

—Ти спеціально інтригу тягнеш? Якщо так, то в нас з тобою ще багато робити. Треба он ознайомити з обов'язками нову помічницю, - хоч мені й самому цікаво, що ж там такого у Вови.

—Нудний ти, друже. А помічниця нічогенька така навіть. Треба таки провести їй повний інструктаж. Так от, Вовка наш одружується! - останнє ледь не викрикує на весь офіс.

—Що? Коли він встиг? - не приховую і я щирої радості за друга. - Недавно ж з Ерікою розбігся.

— А знаєш хто його наречена? - ще більше розтягує посмішку.

—Хто?

—Еріка! - каже й починає реготати. Я теж приєднуюсь до нього. Ото вже вони носились. Сходились і розбігались по колу разів з п'ять не менше. А воно он до чого дійшло.

Коли трішки заспокоюємось, згадую про зустрічі з партнерами після обіду, до яких ще потрібно підготувати помічницю.

—То може все таки дозволиш провести їй інструктаж. Чи ти сам хочеш? - починає розтягувати свою поганську посмішку.

—Не займай дівчину, вона тут не для цього, - відрізаю, але друг звісно ж не ведеться й наводить аргументи на свою користь.

—Дивно, а глибина її розрізу говорить про інше. А довжина спідниці вже не говорить, а кричить «хочу захомутати боса». А краще його привабливого заступника,- знову починає реготати. - Хоча ні, краще ти забирай, тобі потрібніше. А то так скоро в монастирі опинишся, комп'ютерний мостре. 

— А чи не пішов би ти лісом, привабливий заступнику! - ричу до нього.

— Так, бос! - регоче й відчиняє двері у приймальню.

Двері за Романом зачинились і я ще про себе подивувався через весілля моїх приятелів й щиро за них порадів. Все ж таки змогли подолати все і залишитись разом. 

 Далі виходжу в приймальню з чорною папкою в руках. За високим столом розташувалася довговолоса брюнетка. Як дізнався з портфоліо, Радченко Дарина Олексіївна.

—Отже, ти Дарина? - запитую, від чого вона ледь не підскакує, вочевидь, не помітила, коли я вийшов. 

—Так, - відповідає приємним голоском, але для мене він видався здавленим.

—У тебе сьогодні перша зустріч з партнерами з іншої компанії. Поїдеш зі мною. Але спершу ознайомлю тебе з деталями, зайди до мене в кабінет, - говорю їй, на що дівчина лиш хлопає довгими нафарбованими віями.

 Заходжу в кабінет перший, вона затримується буквально на хвилину і теж заходить.

—Присідай де тобі зручно, - кажу, на що вона обирає м'який шкіряний диванчик. - Це не надважлива зустріч з покупцями, тому багато вимог не буде, але всеодно необхідно якнайкраще зарекомендувати компанію. В ось цій папці, - кладу руку на зелену теку, - роздаткові матеріали, які ти розкладеш присутнім на зустрічі. І найголовніше - флешка, - беру носій, - тут презентація до заходу, її необхідно одразу вивести на проектор, як тільки приїдемо. Здається все, ну і чай, кава теж за тобою. Є якісь питання?

— На котру годину зустріч? - все ще блимає очима і міряє з ніг до голови кокетливим поглядом. 

—Через дві години. Нас відвезе водій, можеш іти, якщо все зрозуміло,- відповідаю і простягаю їй зелену папку.

 На що вона піднімається з місця, підходить впритул і так безсоромно заглядає мені в очі, що аж хочеться відвернутись. Бере теку, розвертається і йте, голосно цокаючи підборами по підлозі. 

—Добре, босе. - Кидає на останок і зачиняє двері.

 Через пів години йду в приймальню, бо вже час вирушати на зустріч. Застав свою помічницю за тим, як вона підфарбовувала свої й без того довжелезні накладні(здається) вії.

—Їдемо, Назаре Володимировичу? - рясно кліпає ними.

—Так. Ти вже готова? - запитую.

—Звісно, - каже й підіймається з місця. Вона змінила наряд, але скромнішого не обрала. Тепер мінісукня, але з піджаком. 

 Біля офісу нас чекає водій на службовій автівці. Відчиняю двері і чекаю поки всядеться Дарина. Потім сідаю сам на заднє сидіння і ми вирушаємо. Зустріч буде в елітному бізнес-центрі, за містом, десь 40 хвилин їзди.