2.1

*** 

Перенесемося вперед у часі.

***

Яна

Нічна зміна мене вкрай виснажувала. Вже не пам'ятаю коли востаннє була вдома. Тобто не в моїй квартирці, а саме вдома. Відколи вступила, почала рідше приїжджати. Тепер через роботу зовсім немає часу. Маю невеличку відпустку, лише тоді й можу. Багато пацієнтів різної складності, але занадто мало лікарів та медперсоналу. Після отримання диплому невпинно працюю. 

 Спершу дуже вагалася, чи варто ставати медиком, а може, краще обрати інший напрям? Батьки хвилювались через військове зобов’язання, та я обрала те, що мені до душі. І зараз не шкодую. Я почуваюсь краще, коли допомагаю іншим. 

 Від втоми впала на диван і одразу відчула розслаблення. Кожна кісточка, кожен м'яз нарешті відпочивають. А мозок ще в думках. Хочеться заснути, але від голоду бурчить живіт. Іду на кухню, але згадую, що не маю в холодильнику навіть базових продуктів. Вчора так готувала шарлотку, що нічогісінько не лишилося. 

 З одного боку я щаслива, що знайшла своє призначення. Але з іншого… Мені важко, я не маю жодної хвилини вільного часу на звичайні хобі. Та банально сходити в магазин по продукти не вистачає або часу, або сил. Я сильно виснажую себе для того, щоб в голову не приходили зайві думки чи сумніви. Майже ні з ким не спілкуюсь. 

 Працювати в сфері медицини - стати одним цілим з лікарнею. А ще це постійне самовдосконалення, навчання і практика. Кардинально змінюється характер, цінності, змінюємося ми самі. Ставши лікарем - ти заключаєш угоду з совістю. Таку долю забезпечила собі я десять років тому, коли вступила до ВНЗ. 

 Хоч я й задоволена своєю роботою, іноді от просто необхідно взяти паузу і хоча б декілька тижнів пожити для себе.

Крізь не то сон, не то потік думок, я почула дзвінок мобільного телефона. І здивувалась, коли на екрані побачила ім'я Еріки. Ми вже так давно не спілкувались. В нас склалась затишна розмова. Було  приємно згадати наші колишні посиденьки і прогулянки, обговорити як склалося життя в нас самих і енаших друзів. Бо за скільки років всі встигли кардинально змінитися, хтось  одружився, хтось виїхав закордон і побудував кар’єру, дехто навіть став на військову службу. Але потім вона сказала те, що мене ошелешило.

—Ти не думай, що я дзвоню тобі просто так, з нічого робити. Маю для тебе дуже важливу новину, - почала подруга.

— Ого, навіть так. Ну говори, - кажу.

— Ой та не буду довго тягнути. Дорогенька моя, запрошую тебе на своє ВЕСІЛЛЯ! - ледь не кричить в трубку.

—Ого!!! Вітаю тебе! Так, а хто він? - я дійсно не очікувала.

— Та Вова. Бачиш як воно все склалось. Я коли здобула вищу, то повернулась додому. Ну і в нас цей раз вже все склалось. Мабуть, мені варто було справді подорослішати, щоб все так сталось, - тараторить, що я не встигаю навіть й слова вимовити, але щиро поділяю її радість.

—Вау. Значить таки доля! - Це дійсно неймовірна історія. Я вже думала, що вони забули один одного за стільки часу. Але їхня пара, як доказ, що кохання виживає навіть в екстремальних умовах. 

—Та це лише перша новина. Є ще одна. В мене буде неймовірна подружка нареченої. Якщо звісно вона вирветься з свого тісного лікарського графіка. І виявить честь приїхати в рідні краї, - сміється. 

—Ти це на мене натякаєш? - перепитую.

—Ну звісно. А на кого є іще?! 

Далі ми ще довго говорили. Назбиралося чого пригадати, багато чим поділитися. Еріка планувала розпис і вінчання через два тижні. Це привід взяти відпустку і нарешті повернутись на «батьківщину», але спершу допрацюю до кінця тижня.

 Зранку швидка доставила ургентну пацієнтку після ДТП. Я справді робила все, що тільки могла. Шукала найменший вихід, поки артеріальний тиск плавно знижувався. Але, вочевидь, виходу вже не було. Апарат видав сигнал про зупинку серця. Дефібрилятор…Розряд…

—Пульс відновився. 

У реанімацію зайшов головний лікар Дем'ян Кравченко. Потрібна операція. Пацієнтку везуть в операційну, а я виходжу з реанімації й спускаю маску. Вдихаю повітря, вже звичне, з специфічним запахом медикаментів. Під час моїх чергувань не помирав ще жоден пацієнт. А ось ця зупинка серця змусила мене задуматись наскільки я зміцніла характером. Перша смерть - важливе випробування, яке судиться кожному медпрацівнику. Воно гартує, змушує звикнути до цього, як до буденної речі. В одній палаті життя тільки но з'явилося на світ. А в іншій відійшло. Професія змусила мене сильно змінитись. Раніше я шкодувала кожну комашку, а зараз свідомо роблю різні процедури. Від того як я вколю той чи інший препарат, як поставлю катетер чи крапельницю залежатиме доля цієї людини. Для лікаря це просто робота. Та з іншого боку, ми знаємо на що йдемо.

 Повна відсутність вільного часу посприяла відсутності ще й особистого життя. Хоч я не дуже прагну його мати, тому й часу не шукаю. Так простіше жити, без зайвих клопотів і думок. Коли серце не тьохкає і вимкнене, а працює лише мозок. Забувши не лише рідні краї, а й колись рідних людей.