1.30

Яна

Так минуло наше літо. Пора, на яку покладались великі надії на зміни. Час,який я хотіла утримати якнайдовше промайнув так швидко й так і не надав очікуваних пояснень. Я чекала його заради того, щоб все таки роз’яснити ситуацію, змінити свої аспекти життя в інший бік. Для того, щоб навчитися розуміти людей і вилізти зі своєї мушлі інтроверта. Та вийшло все зовсім не так, як я того хотіла. З Назаром ми провели цю пору нарізно та й майже не бачились. Було мало можливостей поговорити, пізнати його ближче. Але я не можу сказати, що мені полегшало. Я повернулась в Україну в той день, коли він їхав на навчання. Ми так і не перетнутись, я не побачила його очей, залишилась без останньої літньої зустрічі…

Завтра осінь. Осінь без нього, холодна та похмура. А далі така ж зима. Але сильна, здатна все подолати і в результаті вийти сміливою та незламною, з гордо піднятою головою. Дивлячись з-під повік, сильно та безперечно інакше. Вже не маривши ним, не пригадуючи колишні моменти, без жодного аналізу вчинків чи слів. Тепер ми нарізно. 

 Серед усіх життєвих уроків та кармічних подій, цей урок був поки що найважчим. Спершу я не могла повірити в те, що хтось може щось до мене відчувати. Потім мені здавалось, що це лише гра. І лише тоді, коли зрозуміла, що й сама щось відчула світ заграв новими барвами. Які знову ж таки згасли через нікчемні обставини.

 Я вірю, що колись ще зустріну людину, до якої знову відчую щось подібне. Коли буду готова до почуттів і трішки старша. А ще коли наберусь сміливості, якою ми знехтували через свої невідомі страхи. Страх виявився сильнішим, він зламав нас обох і розтрощив ледве збудовані мости. Мене зламав так точно. Принципи не дали волі. Я ж могла робити перші кроки, просто це не було потрібно жодному з нас.

 Назарові я бажаю лише щастя й зовсім не нарікаю на нього. Так склалось, він просто виявився не моєю людиною. З’явився в моєму житті не в той час, не в тому місці. Життя іде далі і людськіьпочуття теж приходять і зникають. Мої теж незабаром зникнуть. Обов'язково. Бо ж нічого не живе вічно, все колись знаходить свій кінець і навіть кохання людей, які дійсно його заслужили, зникає. Що вже говорити про мою першу дитячу прив'язаність. Вона не була такою сильною, як кохання у книгах чи фільмах, не вартувала розбитих сердець, не прагнула покласти весь світ до чиїхось ніг, не змушувала жертвувати. Це просто були моментальні емоції, звичне бажання бути поруч, погляди десь в саму душу. А й справді, багато чого вирішують очі, вони перш за все будують маленькі мости між серцями. Але вони ще й вміють їх руйнувати. 

 Моя історія з ним закінчилась і осінній вітер розвіяв марні надії на зміни…

*** 

Дорогі читачі, закінчується перший розділ історії. Наступна глава відображатиме події, які відбудуться аж через ДЕСЯТЬ років!!! Дякую, що ви зі мною!)

*З Святвечором, тих хто відзначає сьогодні. Щасливих свят і мирного неба усім.