1.27

Яна

Отож все вирішить час і яка з теорій правильна буде видно. 

 Потроху я повертаюсь в своє звичайне русло. Життя починає налагоджуватись, принаймні так вже декілька днів. Моя рефлексія допомогла і я легше сприймаю ситуацію. Сьогодні вперше за довгенький час виходжу на прогулянку не сама чи з собакою, а з подругами. Пишу Еріці, долучаю Іванку.  Призначаємо час і місце зустрічі. Насправді, коли я відволікаюсь мені стає ще краще. Я забуваю хоча б на мить. 

— Яно, ти не будеш проти, якщо до нас приєднаються мої брати?- запитує Еріка. Особисто з ними я не була знайома, але багато чула від подруги.

— Звісно, нехай приходять, - двома людьми більше, двома менше, для мене це не новина. Раніше компанія була великою, тому я звикла до того, що нові люди приходять, а старі іноді віддаляються. 

 Приблизно через десять хвилин під'їхали Арсен і Влад. Так звали братів Еріки. Вона нас познайомила. Хлопці виявились говіркими і легко знайшли контакт зі всіма. Загалом комфортні. Влад молодший за мене, а Арсен на рік старший. Буквально за один вечір хлопці змогли влитись в нашу компанію. З того часу вони почали частіше приїжджати до нас, хоч і були з іншого селища. Буквально через декілька днів мене ошелешила Іванка, дуже важливою новиною. Ми зібрались рініше чисто жіночою компанією, щоб погомоніти «між нами, дівчатами». Тоді вона й видала:

—Не повіриш, що сталося? - говорить з задоволеною усмішкою на обличчі.

— Та кажи вже! - цікаво як, що такого важливого.

— Влад запропонував мені зустрічатися! - Вираз обличчя видає всю її радість від цієї події.

—І ти погодилась? - відповідь вже в Іванки на обличчі, але щоб підтвердити очевидне я таки питаю.

— Звісно. От ще тебе якось зведемо з Арсеном, - мене дивує те, що не зрозуміло, вона жартує про Арсена чи це на серйозі.

— А що, було б непогано, - вже додалась Еріка. 

— Та ні, дякую. Я якось сама собі життя влаштую, - але, вочевидь, цю мою відповідь було розцінено як прапорець «Старт».

 І вже ввечері навколо мене була якась «Санта Барбара». Іванка з Владом сиділи собі обіймались. І всіляко натякали Арсену, щоб підступався до мене. Він на перший погляд сприйняв все це як жарт. А от потім дійсно став пускати бісики. Я намагалась вигадати спосіб, щоб швидше звідти піти, але настирливий кавалер хотів бо мене провести додому. Дівчата відмовлялися йти з нами і я була змушена залишатися в тому моральному пеклі. Я не можу сказати, що він поганий, ні. Можливо, він міг би мене зацікавити. І я вирішила не сильно морозити його, щоб подивитись що буде далі. 

На всі підколи Іванки, Еріки та Влада я відповідала:

«Якось самі розберемось». 

І вони пригнічено закочували очі. Вечір закінчився тим, що хлопці поїхали, а я люб'язно вкотре відмовилась від того, щоб мене проводили. Нехай краще буде страшно від темряви.

 Наполовину з горем прийшла додому. Побачила на екрані мобільника повідомлення від того самого Арсена. О, Боже. 

—Привіт. Як дійшла? - Запитує. 

—Нормально,- відповідаю холодно. Звідки в мені стільки неприязні до людей.

—Чому не захотіла щоб я тебе провів? - все допитується, чим починає мене дратувати.

—Я тебе ледве декілька днів знаю, - намагаюсь не виглядати грубою.

— Так, не подумав, вибач. Але пообіцяй, що наступного разу дозволиш! - звідки він такий настирливий.

— Побачимо. - Він реально думає, що я йому щось дозволю?

 Він задавав багато запитань, в деяких фразах був чіткий флірт. Я справді не хотіла образити людину, тому не стала одразу обрубувати крила, хоч відповідала холодно. Опів на дванадцяту я попрощалась під приводом, що завтра мушу рано прокидатись.

Я ж ще жодного разу з Назаром не обіймалась. Чомусь згадала про це. Еріці випала така честь, вона лізе в обійми до всіх, при зустрічі. Замість привітання. Потрібно було тоді бачити моє обличчя. Ніби в мене параліч і відняло половину обличчя. Я навіть хотіла припинити з нею спілкування. Здебільшого, він вітався рукостисканням. Але іноді траплялись казуси, чомусь, саме зі мною. Декілька разів вітався з усіма окрім мене, навіть не кинувши погляд. Так, наче я пусте місце. Недовго думаючи після того і я припинила з ним вітатись. Намагалась якнайменше дивитись. Тобто уникала зорових контактів. Що було дуужее вже важко. Щоразу, кинувши короткий погляд, я стикалась з відповіддю. Так виходило.  Ми спілкувалися очима, а в житті робили вигляд, що незнайомці. 

Жодного контакту окрім холодного «привіт» в суміш з таким теплим поглядом.

 Може, такий розріз очей, на все так дивиться. Але ні, не на все. Колись сталось багато дивних ситуацій, які породили купу запитань, але не знайшлись пояснення. Врешті з нами сталося лиш те, що мало. Значить так потрібно. Це вже як аффірмація. 

 Тільки от знову не розумію суті. Навіщо ігнорувати, дивлячись увічі? Нащо проявлятись просто заради того, щоб нагадати про себе? Для чого вкотре розгойдувати емоційні гойдалки, якщо тобі байдуже? Я бачила той погляд, позавчора. Він буквально говорив, що вже не боїться зустрітись очима, те, що було раніше просто зникло. Власне я сама вбила все, що було. 

 Здавалося, от було б добре  забути і все. Але всередині таке відчуття, що відпускати  то не хочеться… Ще і як не хочеться. А треба. Бо довго я так не витримаю. Можна скільки завгодно мучити себе, годувати марними ілюзіями, щоб вкотре довести, що він досі у моєму серці. І він снитиметься мені кожної ночі у снах, де  все прекрасно, де він мене обіймає. Але реальність зовсім не така. Останні краплі, останні жаринки надії повільно догорають і одна-за-одною гаснуть під дією  сильної туги і розчарування.

І які б події не випали на моїй життєвій смузі, мене всеодно буде невпинно тягнути у ті самі місця, де все було чудово, де тривали найкращі моменти життя. Де істинні проблеми являлись невеликими труднощами, які взагалі не складно побороти. Ті самі місця, знову і знову, ті самі сни, котрі ще досі обтяжують душу. Я щоночі бачила його. Хоча й вже так давно не зустрічала наживо. Але чи не шоразу у сновидіннях. Такі реалістичні і, здається, ще більше підливають олії у вогонь. Але в реальності з мозку повільно стирається те світле обличчя, радісне і завжди усміхнене. Тільки сни додають пам'яті нових і нових деталей. От розмірковую я, а хіба так зможе довго тривати?