1.26

Яна

Отож все вирішить час і яка з теорій правильна буде видно. 

 Потроху я повертаюсь в своє звичайне русло. Життя починає налагоджуватись, принаймні так вже декілька днів. Моя рефлексія допомогла і я легше сприймаю ситуацію. Сьогодні вперше за довгенький час виходжу на прогулянку не сама чи з собакою, а з подругами. Пишу Еріці, долучаю Іванку.  Призначаємо час і місце зустрічі. Насправді, коли я відволікаюсь мені стає ще краще. Я забуваю хоча б на мить. 

— Яно, ти не будеш проти, якщо до нас приєднаються мої брати?- запитує Еріка. Особисто з ними я не була знайома, але багато чула від подруги.

— Звісно, нехай приходять, - двома людьми більше, двома менше, для мене це не новина. Раніше компанія була великою, тому я звикла до того, що нові люди приходять, а старі іноді віддаляються. 

 Приблизно через десять хвилин під'їхали Арсен і Влад. Так звали братів Еріки. Вона нас познайомила. Хлопці виявились говіркими і легко знайшли контакт зі всіма. Загалом комфортні. Влад молодший за мене, а Арсен на рік старший. Буквально за один вечір хлопці змогли влитись в нашу компанію. З того часу вони почали частіше приїжджати до нас, хоч і були з іншого селища. Буквально через декілька днів мене ошелешила Іванка, дуже важливою новиною. Ми зібрались рініше чисто жіночою компанією, щоб погомоніти «між нами, дівчатами». Тоді вона й видала:

—Не повіриш, що сталося? - говорить з задоволеною усмішкою на обличчі.

— Та кажи вже! - цікаво як, що такого важливого.

— Влад запропонував мені зустрічатися! - Вираз обличчя видає всю її радість від цієї події.

—І ти погодилась? - відповідь вже в Іванки на обличчі, але щоб підтвердити очевидне я таки питаю.

— Звісно. От ще тебе якось зведемо з Арсеном, - мене дивує те, що не зрозуміло, вона жартує про Арсена чи це на серйозі.

— А що, було б непогано, - вже додалась Еріка. 

— Та ні, дякую. Я якось сама собі життя влаштую, - але, вочевидь, цю мою відповідь було розцінено як прапорець «Старт».

 І вже ввечері навколо мене була якась «Санта Барбара». Іванка з Владом сиділи собі обіймались. І всіляко натякали Арсену, щоб підступався до мене. Він на перший погляд сприйняв все це як жарт. А от потім дійсно став пускати бісики. Я намагалась вигадати спосіб, щоб швидше звідти піти, але настирливий кавалер хотів бо мене провести додому. Дівчата відмовлялися йти з нами і я була змушена залишатися в тому моральному пеклі. Я не можу сказати, що він поганий, ні. Можливо, він міг би мене зацікавити. І я вирішила не сильно морозити його, щоб подивитись що буде далі. 

На всі підколи Іванки, Еріки та Влада я відповідала:

«Якось самі розберемось». 

І вони пригнічено закочували очі. Вечір закінчився тим, що хлопці поїхали, а я люб'язно вкотре відмовилась від того, щоб мене проводили. Нехай краще буде страшно від темряви.

 Наполовину з горем прийшла додому. Побачила на екрані мобільника повідомлення від того самого Арсена. О, Боже. 

—Привіт. Як дійшла? - Запитує. 

—Нормально,- відповідаю холодно. Звідки в мені стільки неприязні до людей.

—Чому не захотіла щоб я тебе провів? - все допитується, чим починає мене дратувати.

—Я тебе ледве декілька днів знаю, - намагаюсь не виглядати грубою.

— Так, не подумав, вибач. Але пообіцяй, що наступного разу дозволиш! - звідки він такий настирливий.

— Побачимо. - Він реально думає, що я йому щось дозволю?

 Він задавав багато запитань, в деяких фразах був чіткий флірт. Я справді не хотіла образити людину, тому не стала одразу обрубувати крила, хоч відповідала холодно. Опів на дванадцяту я попрощалась під приводом, що завтра мушу рано прокидатись.