1.23

Яна

 Вівторок, коли я йшла зі школи, так сталося, що мій маршрут захоплював ще одну локацію. Потрібно було занести підручник одній з однокласниць — Іванці.  Але не було б все так просто. Вона мешкає навпроти Назара. І чомусь кожного разу я боялась дивитись у той бік, щоб випадково не перетнутись ні з ким поглядами. Але тоді  я була впевнена на всі сто відсотків, що не зустріну його. Він ще хворіє. Чи вже ні? Ніхто не вкурсі справ. 

  «Коли приходжу до воріт Іванчиного двору, телефоную до неї. 

—Привіт. Я вже на місці. Можеш вийти? - кажу їй, в двір заходити не насмілюсь, бо сильно боюсь собак. А її німецька вівчарка мене не дуже приваблює.

—Привіт. Добре, зараз буду, - отримую схвальну відповідь і чекаю поки з'явиться тендітний силует подруги. 

 До будинку Назара стою повернута спиною і з протилежного боку дороги. Я сильніша за те, щоб обернутися. Я так собі думала. Відчувала холодок, який йшов по спині. Чомусь проймало тремтіння, але намагалась не звертати на це увагу. 

Іванка вибігла з будинку і лише разом з нею я зайшла за ворота.

—Привіт. Принесла твою книжку, - простягнула їй товстувату книгу. Яку щоб осягнути добряче часу треба витратити. Нічого особливого, типова література на літо. 

—Привіт. Ну що дочитала? - питає. А я в той момент відчула різке ниття в спині. 

—Так, дуже тобі дякую, - ввічливо висловила вдячність.

—Будь ласка, звертайся раптом що. В мене майже всі, які потрібно опрацювати. Ходімо проведу тебе біля Рекса, - посміхаюсь і крокую збоку Іванки.

 Дівчина проводить мене аж за ворота. І ми ще декілька хвилин розмовляємо. 

— Ось так я й потрапила в команду, мені реально пощастило, - розповідає Іванка і я помічаю, що вона дивиться ніби повз мене, а далі… - Привіт, Назаре, - додає.

В ступорі і повному нерозуміння я розвертаюсь. Бачу його і тремтіння посилюється. Назар стоїть, спершись на паркан й монотонно дивиться на мене. Таким сумним і змученим поглядом, віддаленим і…Таким чужим. 

Мене ніби засліпило, забула про Іванку, яка досі щось розповідала мені на фоні. Я не відводила очей, він теж. Ми обоє дивитись один на одного очима, сповненими незвичного відчуття прохолоди. Без жодної міміки чи слова, без жодної емоції. Повністю кам'яні обличчя, які хочуть як найбільше запам'ятати, відкласти в голові найточніший образ.

 Мені захотілось плакати, чомусь сльози самі стали набираються  і стримувати їх немає сили, але я мушу. Я опускаю повіки в підлогу перша. Швидко розпрощалась з Іванкою, яка вже мовчки спостерігала за тим, як «уважно» я її слухаю. Прямую додому і лише там випускаю свої емоції на волю. Плачу й кричу зі всієї сили. Чому так? Звідки цей холодний погляд, ніби я винна у всіх гріхах світу? »

Весело, правда? Мене знову покатали на емоційних гірках, розхитали мою самооцінку, а впевненість взагалі десь тоді і загубилась. Можна довго намагатись розібрати цю ситуацію з будь-якого боку, чи то психологічного, чи будь- якого іншого. Але в мене вже не вистачить сил шукати пояснення, щоразу виправдовувати його вчинки.

  Хоче все псувати? Нехай!