1.21

Яна

Намагаюсь часто випитувати інформацію про стан Назара. В кого ж іще, як не в Романа. Той спершу розказував, а згодом перестав, мовляв: «не знаю, давно не листувався з ним». І це почало мене лякати, чесно кажучи. Наскільки я знаю, він не проти був поговорити чи полистуватись чи то в бесіді компанії чи в особистих чатах з кимось з друзів. Згідно слів того самого Роми, просто нехотя відповідав одним словом і на цьому розмова закінчувалась. А тепер і взагалі мовчить, хоч весь час он-лайн. От навіть підписався на мене. Кинув запит першим. Я то думала, що він тоді щось напише. Але на що я сподівалася. 

 Багато інформації розповідала мені Еріка, вона бо стала краще спілкуватися з Романом. Скільки я спала? Загалом, з Вовою вони припинили спілкування. Все, як вони говорять - вітаються при зустрічі і прощаються. Мені ж сумно, бо в їхній ситуації велику роль зіграли страхи. Хоч їхні симпатії взаємні, та не змогли проявити їх. Навіть дружба, яку вони вирішили зберегти з крахом рухнула. І тепер Еріка думає, що байдужа Вові, але насправді це зовсім не так. А розказати їй про це я не можу, бо дала «обітницю мовчання».

Хоча в цій ситуації я може й можу зовсім трішечки втрутитися. Якось переконувати Еріку - марне діло, я ж бачу як вона намагається забути, а от Вова… Поговорити з ним знову було б не погано. Тільки от говорити не мені, а комусь іншому, щоб створити ефект думки натовпу. Раніше з ним близько спілкувався Назар. І знову всі дороги ведуть до Риму. І всі мої думки зводяться до однієї й тієї самої людини.

 Проганяю цю мимовільну думку про нього. Швидко відволікаюсь на щось інше, але й це вже не допомагає і уява малює його обличчя в усіх деталях, відчувається запах його парфумів, а потім чую той самий голос. Наче дежавю постає перед очима, дивлюсь в пастельну стіну своєї кімнати ніби на річ, за яку віддала б життя. 

 «Може й віддала б, якби йому це було хоч крихітку потрібне».

***

Коротенька глава, буде продовження від Назара.