1.20

Назар

Минув вже тиждень, стільки часу я не бачив її навіть здалеку. Раніше, якщо ж не виходив гуляти, мав можливість краєм ока побачити або ж зустріти всю компанію десь біля мого будинку. На деякий час усе це не є можливим. Одинокі дні я коротав лежачи на своєму ліжку. Дозволяли хоч трошки не втратити соціальність, соцмережі. Ось там я таки бачив Яну. Щоправда, з репостів на сторінках спільних друзів, напряму відправити запит не наважувався. 

У перші дні кожен мій рух спричиняв фізичний біль, теперішнє положення призводить до морального. Я відчуваю, що зараз маю бути там, з нею, а натомість досі лежу на цьому, чорт його, ліжку. Іноді мені пише Рома, але по-правді кажучи, бажання з кимось спілкуватись зникає з кожним днем мого недобровільного усамітнення.

 З плюсів, це те, що нарешті з'явилось багато вільного часу. Забагато. Вже не знаю, чим ще можна його вбивати. Дивлюсь фільми, читаю книги, слухаю музику, думаю… 

 Здається, що окрім Романа, про мене ніхто й не згадує. Та й дійсно, нащо? Ну зник, та й зник. Як то кажуть, кожній людині знайдуть заміну. Ха, знав би, що ця цитата на повну потужність увірветься в моє скромне життя. 

 У той козирний вечір я топтав дорогу в магазин, звісно ж недалеко від місця, де була Яна. Освітлення на тій вулеці вимкнене, бачте, воєнний стан. Єдиним джерелом світла був яскравий місяць і зграйка зірок на небі. Десь здалеку я почув знайомий голос і той самий заразний сміх. Сміх, який вже довго не виходив з моєї голови. Це відволікло мене, я почав прислухатися. От і спіткнувся об добрячий камінь. Дивно, звідки він там міг взятися. Одразу відчув, що з ногою щось не те. Спокійно ступати, а тим більше крокувати я не зміг. Набрав Рому, був бо недалеко від його будинку. Той швидко мене знайшов і допоміг добратись додому. Нога спершу не сильно боліла, а потім стала опухати та біль значно посилювався. Всю ніч не міг заснути, знеболюючі не діяли. Тоді я вирішив, що дочекаюсь ранку і почну щось робити з цим. 

 Зранку ситуація погіршилась. Дістатись самому до лікарні не вийде, тому швидко знайшов альтернативу. Зателефонував місцевій фельдшерці і та прийшла на виклик хвилин через п'ятнадцять. 

Під час огляду жінка сказала мені, що мені терміново необхідно звернутися в лікарню, була велика вірогідність, що я заробив перелом. Тому ніяк не обійтись без рентгенографії та травматолога. 

 Такий вийшов ляпас від долі.

Фельдшерка допомога мені з транспортуванням і вже в лікарні мені поставили діагноз, наче клеймо. Перелом зі зміщенням. Тільки от, що радувало, подіяв укол і нога вже не болить. А, що навпаки - ногу зафіксують гіпсом. Не до кінця було відомо, скільки часу доведеться так ходити і чи перший час зможу взагалі. 

 Як розумієте, не зміг. Кожна спроба зробити хоч би крок викликала біль та необхідність лягти чи хоча б сісти. Декілька днів мене весь час знеболювали. До речі, я поборов свій страх, так-так, мене лякали уколи, шприци. Це минуло, шкода, що за таких обставин. 

 Поки батьки цілими днями на роботі, я господарюю сам. Якщо, звісно, це так можна назвати. Роблю перші кроки, звісно спираючись на ходунки. Сподіваюсь, скоро зможу вільно ходити без них. От вмію я класно провести літо… Мм, пролежати весь час вдома… Як там кажуть, літня атмосфера, естетика, романтика. В мене тепер своя естетика на найближчий час.

 З часом стає краще, постійний біль зникає. Тільки от щоб нормально ходити треба ще зачекати. 

 Самотність змушує поринути в роздуми, згадати минуле, пофантазувати над майбутнім. Покритикувати себе у певних ситуаціях, свою несміливість чи недбалість. Це насправді класно. Бути наодинці з собою, без впливу оточуючих, лише те, що в тебе в голові. Я не сумую за друзями, чомусь взагалі. Вже навіть не листуюся, лише мовчки спостерігаю. Мені так краще, легше розібратися в собі, подумати чого насправді я хочу. От тільки Яна кожну хвилину в голові. Роздумую про неї дедалі частіше. Ще частіше згадую. Намагаюсь пригадати обличчя, яке вже стирається в уяві. Поринаю в ситуації з минулого. От вбийте мене, але я не повірю, що це все просто так. Стільки збігів не буває. Не вірю, що вона дивиться такими очима на всіх, що ставиться так само до будь-кого. Невже я все придумав сам. Стільки часу жив марними надіями на те, що вона особлива. Навіть не можу цього уявити.

Чим більше я роздумую, тим більше розділяються мої переконання. Одна сторона шепоче, що нічого не трапляється просто так, а інша кричить про те, що все це просто треба забути.

 Дійсно. Я старший за неї, вона ж ще школярка, бачить світ в рожевих окулярах. Ну от не знаю як поводитися, не впевнений в собі, навіщо такий їй, ідеальній дівчинці. Все що можу — розчарувати. Краще б знайшла якогось однолітка і може в них щось би склалось.

 Справді, між нами не може бути нічого більшого за дружбу і просто дружбу. Та й того теж хай краще не буде. Так буде легше. Не бачити, не думати, не чути. Швидше забути.