1.16

Яна

Рома без Назара — привід зробити висновок, що останнього не буде. Видихаю з полегшенням. І все ще прямую подалі від перехрестя. Бачите бо, слухати більше про Назара я не хочу. Потік гучних думок знову засмоктує мене з кожним кроком, який наближає мене до нього. Я боюся. Дійсно, боюся побачити його, зустрітись поглядами, боюся до нього заговорити. Не знаю чому, просто тоді я не можу себе контролювати, збиваються всі внутрішні компаси і мозок вимикається. Не можу нормально думати, змістовно говорити. Хочеться розповісти йому про все на світі, але все, що я можу — писати йому листи в нотатках телефону. Говорити все те, що хотіла б сказати наяву, описувати кожен свій крок, кожне відчуття. А дійсно, якби все склалося, я була б найщасливішою людиною у всенькому світі, тільки от тепер розумію, що це неможливо. Я нарешті викинула з голови думки про вступ, бо вони були пов'язані лише з бажанням бачити Назара в інший час окрім літа. Не знаю, що робити і таки постараюсь його забути. Якщо зможу, якщо не бачитиму. Спершу треба прояснити ситуацію з Ерікою, не гоже ж вішати всю вину на неї. Тому розблоковую екран мобільного телефону і пишу їй повідомлення.

—Привіт. Почав боліти живіт і я пішла додому,- думаю, краще їй всього не знати.

— Ну могла б і мені сказати, я мала з собою таблетки. Гаразд, проїхали. Зараз вже все добре? - відповідь надходить миттєво.

— Так, все ок, - відповідаю їй і видихаю з полегшенням, хоч тут немає проблем. Тоді в моїй креативній голівонці закрадається думка, що треба звести їх з Вовою. Тоді й вони будуть щасливі і мені зайвих клопотів не буде. Тільки от як. На ходу вигадую план й повертаюсь додому з щасливою усмішкою на обличчі, ніби Піфагор, який тільки-що вигадав свою теорему. 

 Ось якщо усе вдасться, я буду хоча б на крок ближча до цілі. Тоді не буде видимої перешкоди у вигляді Еріки та Вови. Горітиму таки колись в пеклі за такі думки. За те, разом з Назарчиком, поруч, так сказати, тримаючись за ручки. Тимнеменш запрошу Еріку погуляти завтра ввечері. Ретельно продумую план своїх дій, щоб усе пройшло ідеально. Якщо не помиляюсь, це симптоми якогось там психічного розладу ( слухала раніше «Подкаст-Терапію») Не помічаю як опиняюсь на геть не тій вуличці, на яку ступала. Я проходжу мимо його дому. Десь в глибоких надрах власної душі сподіваюсь побачити Назара, зустріти погляд і усмішку, але все, що я бачу - ввімкнене світло у вікні його кімнати. Навіть для себе не можу пояснити, навіщо я роблю всі ці нікому не потрібні дії, але в той момент так хоче моє серце і протистояти тому поки що не навчилась. Щоразу чекаю на ніч, щоб він вийшов, щоб побачити його, здається, ніби я в полоні своїх емоцій. Ось серце кричить знову не побачивши його. Здавалось би, навіщо? Невже мені немає іншого приводу щоб підняти свій настрій та самооцінку? Вибачте, але це вже якась дурня. Не знаю як контролювати цю майже маніакальну схильність. Проходжу повз його відносно не високу браму. Його пес вже не злиться на мене, очевидно, звик. 

Повертаюсь назад з опущеними руками, ще один день без його присутності наче лезо по серці. Він так часто зникає… 

***

Щиро дякую за активність у цій книзі. Всі події ще попереду. Якщо вам цікава історія Назара та Яни, підтримайте авторку зірочками та коментарями.

Це моя перша книга, тому мені дуже важливий зворотній зв'язок з моїми першими читачами. 

 P.S.Елла.