1.15

Яна

Вночі в мене був час все обдумати і ще раз прожити в своїй голові. Улюблений «Скрябін» в навушниках не давав втратити розум, був моїм рятівним кругом. Місячна ніч вже не здавалася такою темною, придушене світло супутника наповнило мою затишну кімнату, створюючи ще більш затишну атмосферу, якої так давно не відчувала. Самотність для мене цінніша за шумні компанії, в яких так легко втратити себе. Запросто злитись з натовпом іінших, загубивши свою ідентичність. Самотність не надокучає, не задає зайвих запитань, про які не хочеться говорити. Тільки от втягує в себе надовго. Потім не хочеться виходити з друзями, немає бажання банально піти випити кави в улюбленому закладі. Самотність це самостійність та незалежність, а не слабкість. Іноді так того не вистачає, що відчувши повну гармонію з собою більше не виникає бажання впускати ще когось у свій кокон. Тільки от так можна зовсім здичавіти.

 Я не маю бажання ховатися, мені вистачатиме ночей, коли ж удень нічого не змінюватиметься. А, і ще згадала, довіряти його очам більше не буду. Як виявилось, вони нічого не значать.

 В результаті довгих роздумів на грунтовних підставах я дійшла рішення...Щось занадто розумно сказано… Загалом вирішила, що уникати зустрічей з ним немає сенсу. Нехай бачить цю байдужість, розуміє, що це мене не зачіпає.

Зранку телефон видавав звук повідомлення. Еріка…

«Привіт. Ти куди вчора зникла?», - все, що змогла написати. Я вирішила їй не відповідати. 

 Натягнула усмішку на лице, спину рівніше, голову вище і пішла тільки вперед. Навіть не думаючи озиратися.

 Наближаючись до вечора наступного дня я вирішила показати хто керує кораблем. Розпустила волосся і гарно уклала кучері. Зробила улюблений легкий макіяж, якого не було на мені вже давно. З одягу обрала чорну оверсайз футболку та шорти. Поглянула у дзеркало. Боже, не впізнати. Дивлюсь і радію. Ось як треба піднімати самооцінку за декілька хвилин. 

 Мені неймовірно зручно, а ще зашкалює впевненість. З таким настроєм виходжу на звичайну вечірню прогулянку. Не заходжу по Еріку, як зазвичай. Іду сама, в голові все ще прокручую свої майбутні дії на випадок, якщо його зустріну. Бачу як з вулички виходить Роман. Один, отже Назара не буде. Ну що ж, вечір хоча б вдасться. Хлопець привітався  зі мною й запитав:

—Що це ти сама? Де Еріку загубила?

—Та от вирішила в самоті прогулятись, - шукаю відмовку, але, чи то в мене на обличчі написано, друг помітив.

—Не кажи мені, що ви через хлопців посварилися, - наче у воду дивився.

—Не те, що посварилися. Просто не знайшли спільної мови. Чого одразу через хлопців, на вас світ не зійшовся, - не хочу, щоб він розказував про щось для Назара, це ж його кращий друг.

— Ти мені очі не замилюй, - сміється, - я може й старий, але не сліпий. Бачив вчора ваше «Не зійшлися». Назарові нічого казати не буду, слово пацана! Але якщо він не дурень, то й так зрозуміє. І до речі, та ситуація з Вовою, це був перебір, якщо ти, розумієш про що я.

— Та ні, ми друзі. Крім того, ти ж знаєш про Вову та Еріку! Як ти взагалі міг таке про мене подумати! Сором тобі, Романе! - він перший почав обговорювати цю тему.

— Я може й не подумав, але Назар міг. Пішов про щось шепотітись з Ерікою. А я його зупиняв, не вийшло, - по ньому бачу, правду каже й,очевидно, не знає, про що саме йшла річ.

—Та, байдуже, - всім виглядом демонструю награну байдужість, додаю впевненості в голос, так переконливіше, виходить трошки кострубатенько, але й так добре.

— А хіба вчора не через це пішла?- але Рома в нас не з полохливих і  питає все напряму.

—Ти зараз назустріч Каті й Славі? - намагаюсь перевести тему, користуючись тим, що він перебив мою попередню репліку.

—Так, вони вже вийшли. Хвилин двадцять й будуть в нас. Не хочеш піти зі мною?- насправді, ні, хочу завершити цю розмову, й не відповідати на попереднє питання, тому культурно відкараскуюсь.

—Вибач, ще маю декуди зайти. Зустрінемося! - й рушаю йти, повертаючи на перехресті ліворуч.

— Зустрінемось, - каже Рома й повертає праворуч.

 Здається ж, не психолог. Може хіба емпат. Але звідки він все це знає?!