1.14

Назар

Цей день був для мене зовсім не таким, що про нього я довго думав і планував усе до останнього моменту. Справді хотів зблизитись з нею, але не вийшло. Здається, все стало тільки гірше. Я був злим весь вечір, не перебільшуючи, готовий накинутися з кулаками на Вовку. В кращому випадку, відбився лише синцями, він бо у нас інтелігент. З цієї думки спльовую, як тільки Яна могла на це повестись. А так хотілось. Може, вона все-таки побачила мене з Ерікою на лавці й через те так швидко втекла не попрощавшись. Вона не бачила, але я пішов за нею слідом, тримаючи дистанцію. У сутінках я залишався непоміченим. Бачив як вона набирає швидкості й врешті розбігається. Ні, тікає вона не від мене, навіть не обертається. Я ішов позаду й тиша давала мені змогу почути, що Яна насправді плаче. Найменше, чого я хотів, це щоб її красиві очі тужили. Моя дівчинка… На мить забув про те, що можу все тільки погіршити, якщо вона мене помітить. Бачив, як витирала рукавом сльози й так само швидко забігала додому. Який же я дурень! 

Не повертаюсь в шумну компанію, а прямую одразу ж додому. Наздогнав мене Рома.

— Що, догнав свою Джульєтту, - питає друг з типовою для нього хитрою усмішкою на обличчі. Я ж цей жест знаю, хоче якийсь тупий жарт зморозити, але боїться зустрітись з моїм кулаком.

— Ні, - дивлюсь на нього поглядом, повним осуду, щоб точно більше нічого не випитував. Я йому довіряю, просто саме зараз не хочу взагалі ні з ким розмовляти, тим більше, розповідати про Яну. Хай тільки поткнеться той Вова, я його хребет зігну гармошкою. Ловлю себе на цій думці й зупиняю весь потік божевільних ідей. Невже я зумів стати таким власним? Вони ж просто друзі. Як і ми. Ні, ні, я не ревную! 

Всю дорогу далі ідемо мовчки, друг зрозумів мій настрій й не став сипати сіль на рани. За що я йому щиро вдячний десь в глибині душі. 

Я добряче встиг обдумати ситуацію, яка сталася. Може й дійсно я дарма все це затіяв. Господи, тільки б не помилитися…