1.13

Яна

Мене різко пересмикнуло, я розумію, що зараз мій ігровий хід, але думати ні про що більше я не можу. Ех, Еріка, як ти могла, недолуга подружко. Зрештою програю з соромом гру, але мене це не засмучує, все таки добре грати на інтерес.

— Ти вже йдеш? Так рано? - цікавиться Роман.

— Так, до завтра. 

Швидко прощаюсь з друзями, до лавки не підходжу й виходжу на дорогу майже не біговим темпом. Мені хочеться просто набрати швидкості, щоб вітер дув в обличчя. Я не можу тверезо мислити. Бачу, що автомобілів немає, виходжу на середину проїжджої частини і розбігаюсь як тільки можу. Хочу випустити пару. На жаль, це не виходить, мені не вистачає, думки не розвіваються, не стає ясніше. Зрештою розумію, що просто втекла як звичайна боягузка. Злякалася життєвих труднощів, хоч не такими вже й важкими воно були. Може, варто було залишитись і всім своїм виглядом показати нечувану байдужість. Награну, але таки правдоподібну. В будь-якому випадку сльози застилають очі. Таки треба припинити думати про те, що було б. Бачте, така вже я. Спершу роблю, а лише потім вже думаю. Завдячуючи цій рисі я вже неодноразово пошкодувала про скоєне. Слава Богу, що люди мають властивість швидко все забувати й через деякий час нікого вже не хвилює, яку ж дурницю «народила» тоді. Принаймні більшість такі, за всіх говорити не стану, особливо про тих, які вишукують слабкі місця. Мабуть, тому при появі новачків у компанії спершу замикаюсь й лише слухаю, а вже коли достатньо пізнаю людину можу їй відкритися. З Назаром я поладила одразу, не було того переходу чи пізнання, для мене він здавався комфортним. 

Все таки я просто слабачка, от чесно, не можу стримувати бурхливих емоцій, хочу втекти від усього. Але немає куди.