1.4

Назар

Як би ми не сповільнювали ходу, дім Яни ставав все ближче, а запас часу поруч з нею все меншим. А треба ще так багато обговорити, розповісти багато новин, поділитись інформацією, яка так турбує.

— Ось ми й прийшли, - ніби з жалем сказала вона, що дуже вже тішило моє самолюбство.

— Вийдеш завтра гуляти? - таки запитаю, затримаю ще хоч на секунду.

— Так, планую. Ти будеш? - її дзвінкий голос долинав до мене наче ранковий спів птахів.

— Звісно, поки ще тут буду насолоджуватися відпочинком по максимуму, - слова вже не складаються в речення, а ті, що таки складаються - не мають жодного змісту.

— Дякую, що провів, - повернулася обличчям до мене Яна.

— Тобі дякую за вечір в приємній компанії.

Чи не вперше я наважився на прощання її обійняти, хоча руки самі тягнулися. Чи можна це з чимось порівняти? Мабуть, ні. Що ще казати, пацану вісімнадцять, а він втрачає голову від дружніх обіймів. Ей, Всесвіт, в тебе якісь збої в системі? 

Повертатися в компанію я не став. Моя посмішка на все лице освітлювала дорогу, щоб бува не впав носом в асфальт. Ну що вже зробити, не ховалась вона аж ніяк. Ще Ромка пристане чи Еріка щось буде випитувати, не хочу нікому нічого пояснювати. Піду я, мабуть, додому. Дорога далеченька, заразом подумаю добряче, якщо зможу, звісно. Бо якось надто емоційно все це. Та й це не вдалося, бо через хвилин так три, мене наздогнав Вова, теж ішов додому. Ми майже не говорили, що здавалося дуже дивним. Все таки товариші по нещастю, чи то щастю. Бачив я як вони здружилися з Ері. Загалом декілька разів намагались завести тему про Еріку та Янку, але перші ж спогади, які проносились в голові збивали з думок.  Весь шлях, як  дурні усміхались стовпам, ніби то найкращі друзі. Запах ванілі мене не покидав відтоді, як я обійняв Яну. Цей аромат нібито переслідував мене й збирався напасти, вкравши мої серце та мозок. Дивно, як багато років я її не помічав. Дурень! 

Завалився додому коли всі вже третій сон бачили. Коли голова торкнулася омріяної домашньої подушки відімкнулися всі думки і лише одна картина не зникала. Мозок зупиняв, мовляв, ви зовсім різні, це всього лише тимчасова мана, захоплення, яке не варто брати до уваги, а серце відбивало чечітку. Та ні, хіба? - це ж просто тахікардія.