Яна
Будильник голосно дзвенить, сповіщаючи про те, що пора збиратися до школи. На щастя, останні дні навчального року були майже вихідними. Ходили аби зайвих «енок» не було. Ну і ще здавали підручники та прибирали клас. Випрямлене довжелезне( як для мене) волосся легкий непомітний макіяж, В рюкзаку лише змінне взуття і форма - для волейболу. Вже рідний спортивний одяг. Чому кажу рідний, бо за стільки років участі в волейбольній команді, здається, що я й народилася в тій жовто-блакитній формі. Вона тримає в собі стільки спогадів. Перші спроби, згадую які вони були кумедні. Потім, вже з досвідом - злети й перемоги, відчуття, коли душа покидає стіни спортзалу, а лине десь в небо від усвідомлення, що ось вся праця була не марною. Звісно не можна оминути падіння, як зуби стискаються від болю в кінцівках, іноді переломи чи вивихи. Але все вище назване в купі призводить до неминучої радості від того, що я знайшла себе в цьому житті й маю куди витратити своє нескінченне джерело енергії.
Зайвих клопотів цьогоріч немає — ДПА відмінили, отже цю весну живемо вільно. Не хотілося прощатися з стінами школи та всіма товаришами, але бажання вступити в той самий заклад, де вчився Назар брало гору над здоровим глуздом. Вступ після 9-го зараз таки сумнівний, не знаєш, що буде завтра, а то ж цілі роки. Цю пелену сумнівів пробивала думка, що бачитиму його щодня, їздитимемо разом з ним додому, між нами не буде відстані довжиною в численні кілометри та десятки міст. Так забавно, адже я ж навіть не знаю його почуттів. Влітку минулого року моє серце подарувало мені квиток, у якому був відомим лише один напрямок. І ця дорога вартувала мені рік моєї юності та невідомості, хоч я й зараз не зовсім впевнена в правильності своїх думок. А що казати тоді, недосвідченій дівчині, яка не те, що ні з ким не зустрічалася ( в плані любовному), а навіть не мала ніяких залицяльників. І от, мабуть, таки прийшов час.
Раніше цей хлопець вчився в нашій школі й зовсім недавно випустився. Я приходила на його випуск, бо це ж уся наша велика, не завжди дружна, компанія. Після завершення школи він поїхав вчитися в геть іншу область й дуже рідко приїжджав додому. Або коли сніг лежить, або коли «Христос Воскрес» співають чи коли вже липневе тепло засушує до знемоги. В один з таких липневих сутінків він повернувся. Рейсовий автобус зупинився і з нього вийшов Назар. Причесане на бік яскраво-руде волосся, чорна сорочка й такого ж кольору рюкзак на плечах. Як завжди, веселий та товариський. Він одразу ж зайшов до нас на спортивний майданчик, на якому зазвичай збиралась вся компанія. Привітався з усіма, як завжди, за руку.
— То що футболу бути? - питав в нього Роман.
— Зайду додому і потім приєднаюсь до вас, а ви починайте. Верес м'яча приніс? - весело відповів Назар.Вересом називали білявого юнака з блакитними очима, який вирізнявся з-поміж усіх тутешніх футболістів своїм віком. Він був наймолодшим, але дуже вправним. Звісно характер в нього противний, але як гравець - чудовий вибір.
Без вечірнього футболу не обходився жоден приїзд Назара і цей випадок не став винятком.
— Яно, станеш на ворота? Ромка ногу вдарив, - мов би здалеку лунав його м'який, ніби несміливий голос. Як давно я його не чула… А він дивився на мене своїми очима-океанами й не відривав погляду.
— Я давно не грала, не знаю чи вийде, - одразу ж засоромилась і легкий рум'янець виступив на щоках.. Варто сказати - якщо ви й до цього вважали мене сентиментальною дівчиною в рожевих окулярах, то ви далеко не праві. Ніколи не виникало якогось сорому чи страху спілкуватися з особами протилежної статі, а тут - бац. Старію!
— Будь-ласка, дуже треба твоя допомога, - він підійшов ближче й став зовсім поруч від чого мене огорнув запах його терпких парфумів. Цей на відміну від всіх інших чоловічих ароматів мені сподобався. Добре хоч щось не на кшталт одеколону «Потрійний» чи то «Каштан», тоді відразу червоний прапорець.
— Але ненадовго, поки Ромці не стане краще, - з недовірою липнула очима, але все ж зайняла позицію воротаря. Дворовий футбол не має правил й дівчина ти чи хлопчак, зовсім не має значення.