Поки небо не стане мирним !

Глава 1. Поки небо не стане мирним

Мій ранок завжди починався з тиші.

Такої тиші, що навіть чайник здавався гучним, а серце — як ніби хоче вистрибнути з грудей.

Телефон лежав поруч, завжди, бо я чекала. Навіть якщо він мовчав.

Чекала одного короткого повідомлення, одного слова: живий.

Я відчайдушно ловила себе на думці: «Напише сьогодні?»

А якщо ні — день ставав безмежно довгим, ніби всі години складаються тільки з очікування.

Іноді снився. Стояв у формі, усміхався, тримав за руку, говорив щось своє, тихе, тепле.

А прокидаюся — і його немає. Лише порожнеча.

Я писала йому листи, які ніколи не відправляла:
 

• Між нами небо, але я відчуваю тебе.
• Коли мовчиш — це не тиша, а відстань між ударами наших сердець.”

Щовечора я запалювала свічку на підвіконні.

Не для молитви — для маяка.

Можливо, він колись повернеться і заблукає у темряві.

Я уявляла, як він проходить крізь ніч, бачить світло і посміхається, бо знає: я чекаю.

Іноді я сама сміялася з себе, бо в голові прокручувала, що він би сказав, якби побачив мене зараз: з не вимитими волоссям, у старій піжамі, з кавою в руці, і сльози на щоках.

“Та ти як завжди — мила і смішна одночасно ,” — уявляла я його голос.

Я посміхалася, навіть коли серце стискалося від болю і тривоги.

Дні тяглися повільно.

Я ходила по кімнаті, готувала каву на двох — одну пила, другу ставила на столик поруч, щоб він колись побачив, що я все ще чекаю.

Кіт спав на його подушці, і я відчувала, що він теж чекає його.

Іноді я просто сиділа біля вікна, вдивляючись у небо, уявляючи, що він дивиться на ті самі зорі.

Я жила надією.

Надією, що одного дня він відкриє двері, усміхнеться і скаже:

“Привіт, кохана. Я  тут”

Глава 2. Коли зв’язок слабшає

Спочатку я навіть не хвилювалася.

День без повідомлення? Ну буває.

Війна ж, роботи багато, може, просто зайнятий…

Але потім минула ніч, потім друга, а потім третя — телефон мовчав, а я ловила себе на тому, що серце кричить гучніше за всі звуки світу.

Я перевіряла месенджер кожні п’ять хвилин.

Мозок придумував виправдання, а серце не вірило жодному з них.

Кожна вібрація — надія, і разом з тим страх.

Може, це не він, а просто реклама. Або помилка.

Але я відчувала, що навіть найменший сигнал міг би змінити день.

Сни ставали тривожніші.

Він віддалявся. Стояв десь там, далеко, кричав щось, а я не чула.

Прокидалась у холодному поту, серце гупало, а телефон мовчав.

Я ловила себе на думці: “Може, він не може писати… Може, зараз не можна… Може…”

Мозок вигадував тисячі причин, але страх не відпускав.

На кухні його кофта на стільці.

Не прибирала. Бо запах його ще тут, і поки він залишиться — ніби він поруч.

Іноді я чула уявний голос:

“-Ну що, знов не спала, чекаєш мене?
І я посміхалася сама до себе, сльози на щоках.

Бо вірила….

Вечорами я брала зошит і писала йому, наче він читає:

“Ти там, правда? Я тебе не відпущу, навіть якщо світ впаде.

Ти маєш повернутися. Я тебе чекаю.”

Я уявляла, як він би посміхався з того, що я так чекаю.

Мріями я торкалася його руки, нюхала його запах у думках, намагалася почути голос у тиші.

Іноді сміялася з себе, бо в голові прокручувала, що він би сказав:

“Ти як завжди — розкидана, смішна і безнадійно закохана.”

Але разом із сміхом приходило й відчуття самотності.

Кожна година без повідомлення — новий виклик.

Новий привід переживати, боятися, сумувати.

І водночас — новий доказ того, що я його кохаю, що я готова чекати, не зважаючи на все.

І тоді я зрозуміла, що навіть ця тиша — це частина нашого зв’язку.

Бо поки він не відповідає, я все одно відчуваю його поруч у думках, у серці, у кожному дні.

Глава 3. Зв’язок втрачено і нове життя

Я прокинулася від вібрації телефону.

Серце вистрибнуло з грудей.

Думала, що це він.

Руки тремтіли, пальці ледве натискали на екран.

Але там було ім’я командира.

“Зв’язок з вашим чоловіком тимчасово втрачено. Ми шукаємо.”

Слова не вкладалися в голову.

“Тимчасово… не назавжди…” — повторювала я собі.

Але всередині порожнеча, холод і страх.

І тоді я дізналася… що я вагітна.

Сльози змішалися з посмішкою.

Складно пояснити, як одночасно можна боятися і радіти, любити і плакати.

Я зробила фото животика і відправила йому.Але відповіді немає.А Телефон мовчить, а я сиджу і дивлюся на екран, намагаючись уявити, що він його все ж бачив, посміхнувся і сказав щось у думках.

Я почала писати щоденник для нашого сина:

“Ти маленький, а я вже люблю тебе більше, ніж усе.

Тато зараз далеко, але я розповім тобі про нього все.

І він повернеться. Я знаю.

Кожен день я відчувала, як животик росте, і думала, що він би торкнувся його, сміявся б з того, що я розтовстіла.

Я одягала старі кофти, які він любив, і думала: “Як би він сміявся, бачачи мене такою?”

Сльози текли по щоках, змішуючись із посмішкою.

Іноді я просто сиділа біля вікна, дивилася на небо, уявляла його там, далеко, під тим самим небом.

І уявляла, як він колись триматиме нашого сина на руках.

Це давало мені сили.

Кожна вібрація телефону — надія.

Кожен звук — біль від відсутності відповіді.

Я писала йому щовечора, інколи голосно, щоб він, де б він не був, міг мене почути:

“Ти маєш повернутися. Я чекаю. Ми чекаємо тебе.”

Ніщо не змогло зламати мою віру.

Навіть самотність, навіть тиша.

Бо в серці я знала: одного дня він відкриє двері, усміхнеться і скаже:

“Привіт, кохана. Я тут.”

Глава 4. Народження сина

Мій живіт став моїм маленьким всесвітом.