Епілог - дім, до якого повертаються тільки вдвох

Софія стояла біля вікна лікарняної палати й тримала Тихона за руку, поки він робив перші кроки після операції. Він був блідий, але усміхався — уперто, як завжди.

Через тиждень їх виписали. Тихон повів її до машини повільно, обережно, ніби вона могла розсипатися від подиху вітру.

Вони їхали мовчки, поки ліс не з’явився за вікнами, а потім і бабусин будинок. Софія стиснула ремінь безпеки. Їй стало холодно, хоч у салоні було тепло.

— Хочеш зайти? — тихо спитав Тихон.

Вона довго дивилася на знайомий силует будинку. На вікно. На двері. На ліс, що стояв нерухомо.

Ні.

Тіло пам’ятало крик, мотузки, тінь Ярослава.

— Я… не можу, — прошепотіла вона. — Не зараз. Може, колись. Але не сьогодні.

Тихон кивнув.

— Не треба. Ми нікуди не поспішаємо.

Він завів двигун і повільно розвернув машину назад до міста.

— А будинок? — запитала Софія, стискаючи пальці.

— Залишиться. Це частина твоєї історії, — сказав він. — Але там не обов’язково жити. Ти нічого нікому не винна.

Її очі наповнились слізьми — від полегшення.

— Дякую.

— За що?

— За те, що не змушуєш бути сильною, коли я втомилась.

Тихон усміхнувся й простягнув руку до неї, переплів пальці з її.

— Я хочу, щоб ти була в безпеці. У моєму домі. І в моєму житті.

Софія видихнула рівніше.

Коли вони приїхали до його квартири, тиша там була зовсім іншою — не гнітючою, а затишною. Тихон приготував чай, зняв із неї пальто і сказав:

— Тут ти спатимеш спокійно.

— І не в підвалі психопата, — криво усміхнулась вона.

— От бачиш, уже жартуєш.

— Це нерви.

Він притягнув її до себе, обережно, щоб не зачепити рану.

— Я поруч. Завжди.

Софія сховала обличчя в його плечі. Його запах, його тепло — ось що тепер було домом.

І коли вона заснула тієї ночі вперше без страху, вона зрозуміла:

Їй не потрібні ті стіни, щоб пам’ятати бабусю.

І не потрібен той ліс, щоб відчути коріння.

Дім — це він.

А будинок серед сосен буде просто місцем, яке вони відвідуватимуть інколи вдень, удвох, коли сонце високо й темряві нема де сховатись.