Після того, як темрява відступає

Світло лікарняної палати було м’яким і теплим, але Софії воно різало очі. Вона сиділа на стільці біля ліжка Тихона, тримаючи його руку. Він був блідий, перев’язаний, виснажений, але живий. І лише це мало значення.

Тихон повільно розплющив очі, ковтнув повітря й поглянув на неї.

— Ти тут…

— Завжди, — видихнула вона і стиснула його пальці. — Тихоне… мені потрібно знати. Хто він. Чому… чому все це сталося?

Він притулив голову до подушки й на мить заплющив очі, збираючись із силами.

— Гаразд. Ти маєш знати правду.

У Софії щелепи напружилися.

— Починай.

— Ярослав і Гліб… вони були з тих родин, де дітям діставалось за все. Голод, побої, холодна хата. Ніхто про них не дбав. Потім батьки пили, мати зникла, старшим був Ярослав — він тягнув Гліба, як міг. А міг він мало.

Він говорив повільно, іноді зупиняючись, бо йому боліло дихати.

— Ярослава травмували ще в дитинстві. Після одного побиття він кілька днів лежав при смерті. Тоді й пошкодили ногу. І… щось у голові. Психіатри казали, що в ньому поєдналось усе найгірше — травма, генетика, голодне дитинство, ізоляція.

Софія стиснула губи.

— А при чому тут я?

Тихон обережно вдихнув.

— Твою бабусю вони знали давно. Вона допомагала їм. Давала їжу, іноді впускала погрітися. А ти… ти була маленькою і добра. І ти не боялась ні Гліба, ні Ярослава. Ти навіть говорила з ними. Сміялась.

Софія завмерла.

— Це правда?

— Так. Це пам’ятають сусіди. Бабуся теж знала, але… вона думала, що робить правильно. Що дітям треба доброта.

— І Ярослав… запам’ятав мене?

— Більше, ніж треба. Він створив у голові перекручену картину. Ніби ти — «їхня», ніби маєш повернутись. Психіатр каже, що це була фіксація з дитинства, яка з віком стала небезпечною.

Софія дивилась у стіну, а всередині щось стискалось — жалість, страх, огиду й бажання відмотати час.

— А бабуся знала, що він стежить?

— Так. Останні роки — так. Тому вона завжди просила закривати вікна. Вона боялась, що Ярослав знову прийде. Він… приходив щоночі. Просто дивився. Через ліс. Не підходив близько, але… був поруч.

Софія затулила рот долонею, намагаючись стримати тремтіння.

— Боже…

— Він боявся бабусі. Вона його проганяла. Але коли вона померла…

— Він подумав, що я повернусь одна, — прошепотіла Софія.

— Саме так.

Вона опустила голову.

— А Гліб?..

Тихон тяжко видихнув.

— Гліб був жертвою. Він жив у страху від брата. Він не хотів зла. Але й не міг йому протистояти. Він справді думав, що захищає тебе. Але все в нього в голові було так само перекручено, як і в Ярослава, тільки без агресії.

— Він не заслужив такої смерті…

— Ні.

Софія підняла заплакані очі.

— Що з Ярославом зараз?

Тихон затримав погляд на стелі.

— Його забрали в ізольовану палату психіатричної лікарні.

— Його посадять?

— Ні. Він неосудний. Повністю. Лікарі вже дали висновок. Його не судять — його утримують. Примусово. Вічно.

Софію охопила хвиля полегшення, але вона змішалась із хворобливим жалем.

— Він небезпечний?

— Надзвичайно. Лікар сказав, що він живе в окремому світі. І що цей світ… не має нічого спільного з реальністю.

Тихон перевів погляд на неї, спокійний, теплий.

— Але він більше не прийде за тобою. Ніколи.

Софія схилилась до нього, торкнулась лоба до його щоки, як до єдиного місця, де вона відчувала безпеку.

— А ти?

— Я? — він усміхнувся, хоч вираз болю перекосив його обличчя. — Я поклав на лопатки божевільного, отримав ніж у бік і, здається, остаточно закохався.

— Ти дурень… — вона всміхнулась крізь сльози.

— Твій дурень.

Вона притиснулась до нього, стискаючи його руку обома своїми.

Світ уже не здавався страшним. Ліс за вікном — не хижим. Минуле — не таким темним.

Тепер у неї був хтось, хто завжди прийде. Навіть якщо доведеться вибити двері.