Порятунок від смерті

Двері вибило так, ніби їх прошили вибухом. Холодне повітря врізалось у приміщення. Тихон стояв на порозі, задиханий, з очима, повними дикого відчаю. Він побачив її — прив’язану, бліду, перелякану — і кинувся вперед. Але величезна постать Ярослава стала на його шляху. Одним ударом плеча він відкинув Тихона вбік. Той ударився об стіну й застогнав, але одразу намагався підвестися, спираючись на долоню.

— Відійди від неї!

Ярослав повільно обернувся.

— Вона не твоя.

— І не твоя теж!

Софія відчувала, як її серце розривається між страхом і надією.

— Хто ви…? Чого хочете?!

Ярослав нахилив голову, як тварина, що вивчає здобич.

— Ти повернулась.

— Я ніколи не була з вами!

З темного кута тихо вийшов Гліб. Він тремтів, стискаючи руки біля грудей, але намагався говорити.

— Не лякай її… будь ласка…

— Замовкни, — кинув Ярослав.

Гліб відступив до стіни, пригорнувшись до неї, прикутий страхом.

— Ти виросла, — сказав Ярослав, роблячи крок до Софії. — Я пам’ятаю, яка ти була маленька. Ти сиділа тут, на підлозі. Плакала. А він носив тебе на руках.

Софія відчула, як земля йде з-під ніг.

— Я… не пам’ятаю…

— Пам’ятаєш. Усе пам’ятаєш. Просто тікаєш від цього.

— Божевільний… — прошепотів Тихон, підводячись.

Ярослав різко повернув голову в його бік.

— Вона не піде з тобою.

— Та я взагалі нікуди не піду! — вигукнула Софія. — Відв’яжіть мене!

Гліб закрив вуха руками, ніби не хотів чути криків.

— Ми… ми не мали її привозити… Яро… це неправильно…

— ТИ ВСЕ ПІДПОРТИВ! — заревів Ярослав, і Гліб здригнувся. — Ти злякав її тоді. Ти сказав їй тікати. Через тебе вона забула мене.

— Я… хотів… захистити…

— НІЧОГО ТИ НЕ ХОТІВ!

Ярослав схопив Гліба за комір і підняв, як ганчірку. Софія закричала:

— Не чіпайте його!

— Він заважав. Він завжди заважав.

— Ярослав, досить! — Тихон кинувся до них, але було вже пізно.

Ярослав ударив Глібом об дерев’яну балку. Хрускіт був настільки різким, що Софія задихнулась. Гліб упав безсилою лялькою, кров повільно розтікалась під його головою.

— НІ! — закричала вона. — ВИ ЙОГО ВБИЛИ!

Ярослав подивився на мертве тіло. Його обличчя перекосилося, наче він побачив щось, чого не розумів. Потім він розсміявся — тихо, страшно.

— Він був слабкий. Тепер — ніхто не заважатиме.

Тихон кинувся на нього.

— СТОЯТИ!

Ярослав вихопив ніж. Тихон перехопив перший удар, але лезо розпанахало йому бік.

— ТИХОН!!! — крик Софії зірвався на хрип.

Тихон, стискаючи рану, рвонувся вперед і вибив ніж, але Ярослав був сильніший, дикий, некерований. Він штовхнув Тихона в груди так, що той ледь втримався на ногах.

— Вона моя. Завжди була.

— Вона НЕ твоя!

Тихон із силою, яка межувала з відчаєм, ударив його. Обоє впали на підлогу. Почалася боротьба — важка, кривава, нерівна. Ярослав вищирив зуби, схопив Тихона за горло.

— Ти забереш її, як і все решта! Я не дозволю!

Тихон, задихаючись, намацав ногою ножа на підлозі. Ярослав заніс руку, щоб розбити йому голову.

— Тихоне!!! — крик Софії був водночас молитвою і наказом.

Тихон ривком схопив ніж і вдарив угору.

Тиша зависла на секунду.

Ярослав видав короткий хрип, послабив хватку і повалився на бік, все ще дихаючи, але непритомний.

Тихон відкинув ніж, важко опустився на коліна і притиснув руку до рани на боці.

— Все… — видихнув він. — Все, Сонечко…

Сирени майоріли вдалині. Вони ставали ближчими.

Софія, плачучи, повзла до нього маленькими ривками, бо руки ще були зв’язані.

— Ти… ти живий…

Він торкнувся її щоки тремтячою рукою.

— Завжди буду поруч.

І впав їй на коліна, поки за вікнами бриніли поліцейські ліхтарі.