Страшний будинок

Свідомість поверталась важко, ніби хтось тягнув її крізь холодну воду. Голова гуділа, тіло було важким, повітря пахло сирістю і старими дошками. Першим вона почула дихання. Глибоке. Важке. Небезпечно спокійне. Настільки близьке, що здавалося — воно торкається її щоки. Софія різко відкрила очі. Прямо над нею схилилась величезна фігура чоловіка. Високого, широкоплечого, нерухомого, як скеля. Світло старого ліхтаря в кутку ледь окреслювало його силует. Він стояв, дивлячись на неї зверху, і не робив ані руху, ані звуку. Серце Софії вдарило раз, другий — боляче, глухо. Вона намагалася відсунутись, але руки були зв’язані мотузкою. Дихання урвалося. Її голос зірвався на шепіт:

— Хто… ви…?

Чоловік нахилив голову набік, ніби оцінював її, як річ. Він ступив назад, і під його вагою важко скрипнула дошка. Ледь помітний перекос кульгавості пройшов по всій підлозі. Софію пробив холод. Вона вже чула цей крок. У лісі. Вночі. Під своїм вікном.

— Вона прокинулась… — тихо промовив хтось збоку.

Софія здригнулася. З темряви, з-поміж старих стін, з’явився Гліб. Він виглядав маленьким поруч із тим гігантом — блідий, тремтячий, ніби сам боявся того, хто стояв поряд.

— Не підходь до неї так близько, Яро… — його голос хитався. — Вона злякається…

Чоловік повільно повернув голову на його слова. У погляді — ні гніву, ні співчуття. Порожнеча.

Софія відчула, як її дихання виривається нерівними ривками.

— Будь ласка… — видавила вона. — Відпустіть…

— Не кричи, — сказав Гліб тихо. — Він не любить, коли кричать…

Гігант знову звернув увагу на неї. Його очі були темні, глибокі, ніби в них не було ні однієї живої думки.

— Ти виросла, — мовив він низьким, глухим голосом.

Софія хотіла відповісти, але язик не слухався.

— Я… я вас не знаю…

— Знаєш, — чоловік торкнувся пальцями дерев’яної балки, ніби пригадуючи. — Ти була тут. Маленька. І плакала. Гліб тебе приніс сюди.

Софія розширила очі.

— Ні… я…

Гліб почав нервово крутити руками.

— Не кажи їй таке… ти лякаєш її…

— Вона має пам’ятати, — сказав гігант рівно.

Софія відчула, як її серце пропустило удар.

— Хто ти?..

Чоловік зробив ще один крок. Його тінь накрила її повністю.

— Той, хто приходив за тобою всі роки, — відповів він. — Але тоді ти була слабка. Зараз — виросла. Значить, настав час забрати своє.

— Ти не маєш на це права! — вигукнув Гліб, але голос його тремтів.

Чоловік повільно повернув до нього голову.

— Сядь.

Гліб опустився на підлогу так швидко, наче сили покинули його.

Софія зрозуміла просту річ: Гліб — не головний. Гліб — зламаний. Заляканий.

Головний — той, хто стояв прямо перед нею.

— Я чув, як ти сміялась у хаті, — сказав чоловік. — Як бабуся казала тобі закривати вікна. Вона боялась. Правильно робила.

— Чому… ви… стежили за нами?

— Бо ти моя, — сказав він так буденно, ніби говорив про очевидне.

— Я не ваша! — видихнула Софія.

Чоловік посміхнувся. Ледь. Але від тієї посмішки у неї затремтіли руки.

— Він іде, — промовив він раптом.

Софія не одразу зрозуміла, про кого мова.

Поки не почула.

Десь зовні, між деревами, у темряві — швидкі, важкі кроки по снігу.

— СОФІЄ! — голос, який вона впізнала навіть у напівнепритомності.

Тихон.

Чоловік-квелетень стишив дихання. Його обличчя стало ще холоднішим.

— Якщо він увійде, — промовив він рівно, — він не вийде звідси.

— Будь ласка… не чіпайте його…

— Скажи, що підеш зі мною.

Він нахилився ближче, так низько, що її плечі вп’ялися у підлогу.

— І він залишиться живим.

Софія стиснула зуби.

— Ніколи.

У двері вдарили ще раз.

— СОФІЄ!!!

Чоловік посміхнувся.

— Тоді він помре.