Людне місце не рятує

Софія цілий день ходила за Тихоном, мов прив’язана страхом. Руки тремтіли, голова боліла, кожна тінь здавалась Глібом. Після останньої знахідки — фотографії з її дитинства — вона була на межі.

Тихон це бачив.

— Ходімо вниз, — тихо сказав він. — У кафешку біля входу. Ти нічого не їла від ранку.

— Я не хочу їсти…

— Це наказ, — він посміхнувся м’яко. — Хвилин п’ятнадцять.

Софія вагалась, але погодилась — її нудило не від голоду, а від страху, але поруч з ним навіть повітря здавалося безпечнішим.
 

Кафе було маленьким, із теплим світлом, запахом кави і пирогів. Звичайний людний заклад — сміх, розмови, музика. Тут ніщо не нагадувало смерть, ліс чи погрози на стінах.

Вони сіли біля вікна.

Софія трохи зігрілася, обхопивши пальцями чашку.

— Дякую… — прошепотіла вона.

— За що?

— Що не залишаєш.

— Мені треба тебе кудись відпускати, щоб ти подумала таке?

Її губи ледь торкнулась посмішка.

Тихонові очі пом’якшали.

— Софіє, я не дозволю, щоб з тобою щось сталося. Не тепер. Не ніколи.

Вона дивилась на нього і відчувала, як у грудях з’являється щось тепліше, ніж страх.

І раптом хтось ззаду зачепив її столом, проливши на неї каву.

Софія скрикнула, підвелась.

— Вибачте! — сказала жінка, що проходила повз. — Я не хотіла!

Софія струсила краплі з руки.

— Я зараз… я піду в туалет…

Тихон піднявся одразу:

— Я піду з тобою.

— Ні, будь ласка… — вона зітхнула. — Дай мені хвилинку. Просто хвилинку без усього.

Він вагався. Боровся з собою.

— Добре. Але двері не закривай. Я стоятиму поруч.

Вона кивнула і пішла.

Коридор до туалету був вузьким. Музика з залу глухла позаду.

Софія зайшла всередину і натиснула на вимикач.

Світло не ввімкнулося.

— Мило… мабуть перегоріло… — пробурмотіла вона, але зайшла, бо всередині від віконця було трохи видно.

Вона підійшла до дзеркала — запітніле. Витерла долонею.

І побачила.

На запітнілому склі хтось пальцем написав:

Я поряд.

Софія застигла.

Від жаху серце пропустило удар.

Вона рвонулась до дверей — смикнула ручку.

Не відчиняється.

— Тихоне?! — її голос зірвався. — Тихоне!!!

Вона смикала двері ще раз, іще.

— Тихоне, будь ласка!!!

І тоді вона почула.

Позаду.

Тихий вдих.

Чужий.

Вона обернулась.

У темному кутку стояла жінка — співробітниця кафе, яку Софія бачила біля бару. Обличчя порожнє, очі ніби скляні.

— Не бійся, — сказала вона монотонно. — Це ненадовго.

— Що… що ти робиш?!

Жінка зробила крок ближче й дістала хустку, просочену чимось різким.

— Він дуже чекав на тебе.

— Ні… НІ! — Софія відступила, впершись у раковину.

Хустка різко накрила її рот і ніс.

Софія билася, дряпала, виштовхувала повітря з легень, але запах хімії проникав усередину.

— Спи… — сказала незнайомка. — Він буде добрий до тебе.

Очі Софії почали злипатися, світ хитнувся, тіло стало ватним.

— Ти… не розумієш… — прошепотіла вона. — Він… монстр…

— Він мене не питав, — жінка сказала спокійно. — Він сказав, що ти його.

Софія впала.

Через десять секунд у двері влетів удар — Тихон.

— Софіє?!

Він бив у двері ще раз і ще.

— СОФІЄ, ВІДКРИЙ!!

Відповіддю була тиша.

Тихон відступив на крок, розігнався — і вибив двері плечем.

Світло з коридору освітили порожній туалет.

Жодної Софії.

Жінка. Зникла.

Відкрите віконце над раковиною — маленьке, але достатнє, щоб проштовхнути тіло.

І на підлозі — хустка.

Тихон схопив її. Понюхав — і зблід.

— Хлороформ…

Він підбіг до віконця і висунувся назовні.

На землі, під сміттєвими баками, тягнувся слід волоком.

Прямо до темного провулка за кафе.

— НІ… — видихнув він.

Він вискочив через службові двері, вибіг у темряву.

— СОФІЄ!!!

Ехо повертало йому голос.

Але її там уже не було.

Хтось стояв на кінці провулка.

Силует.

Чоловічий.

На секунду він повернув голову, і лампа над закладом висвітила край його обличчя.

Тихон побачив усмішку.

І серце впало.

— ГЛІБ!!!!

Тихон кинувся вперед.

Гліб зник за рогом.

Коли Тихон добіг — там була тільки пуста вулиця і віддалений звук автомобіля, що від’їжджав на повній швидкості.

Він зрозумів:

він встиг на секунду.

На одну, єдину.

І запізнився.

Він притулився до стіни, схопившись руками за голову.

— Софіє… Софіє, БОЖЕ…

Олег вибіг за ним.

— Що сталося?! Я чув крик!

— Він забрав її, — голос Тихона був хриплим, зламаним. — Забрав. У мене. З-під рук.

— Як?!

Тихон підняв голову.

— Він був тут. У цьому кафе. Поруч. Він чекав.

Очі Тихона налились кров’ю.

— Я знайду його. І я знищу його.

Олег поклав руку йому на плече.

— Ми знайдемо її.

Тихон стиснув кулак так сильно, що кістки хруснули.

— НІ.

Він дивився в темряву, куди зник Гліб.

— Я знайду її ПЕРШИМ.

Його голос був уже не голосом поліцейського.

Це був голос чоловіка, якому забрали найцінніше.

І ніч упала на місто важко…

бо тепер у темряві був не лише Гліб.

Тепер там був і Тихон — той, кому втрачати вже нічого.