Тінь мовчить, але говорять сліди

Після напису на стіні Софію більше не випускали саму навіть у туалет. Вона ходила від кабінету до кабінету разом із Тихоном, мов тінь за плечем, але у відділку це нікого не дивувало — усі знали, що тут відбувається щось небезпечне. Хтось шепотівся за спиною, хтось дивився з жалем, хтось — із цікавістю. Софії хотілося провалитися крізь землю.

Тихон стояв поруч щоразу, коли вона підводила очі від стола. Його присутність була як щит. Але тепер вона розуміла: навіть поруч із ним вона не захищена на сто відсотків.

Коли настав вечір, Тихон сказав:

— Ми поїдемо додому, пізніше. Але зараз треба перевірити кілька адрес. Ти поїдеш зі мною.

— Куди?

— Є кілька місць, де він міг ховатися раніше. Заброшені будинки, недобудовані склади… Він не зникає просто так. Він десь живе.

Софія ковтнула.

— І ти думаєш, ми його знайдемо?

— Я думаю, — сказав він, — що ми знайдемо те, що він хотів нам показати.

Вони поїхали у сутінках. Місто темніло перед очима — ліхтарі вже загорілися, машини тяглися потоками, але відчуття нормальності було фальшивим. Там, у лісі, тиша мала зуби. А тут — свої.

Перша адреса була закинута будівля колишнього гуртожитку. Олег зустрів їх біля входу з ліхтарем і папкою.

— Ми знайшли це біля дверей, — сказав він і простягнув прозорий пакет.

Софія завмерла.

У пакеті лежала маленька іграшкова пташка — дерев’яна, пофарбована в синє.

— Це…

— Її робила твоя бабуся, — тихо промовив Олег. — Такі вона дарувала учням, коли вони добре вчилися.

Софія стиснула пальці.

— Ви хочете сказати…

— Хтось залишив це сьогодні.

Тихон пройшов повз неї вглиб будівлі.

— Він привів нас сюди. Але чому?

Олег опустив погляд.

— Тому що він хоче пригадати їй дитинство.

Софія різко повернулася.

— Навіщо?

— Бо він застряг у ньому сам.

Вони обійшли будівлю повністю. Нікого. Тільки сміття, старі матраци, порожні пляшки. Нічого, що могло б налякати — але все одно було страшно.

На другій адресі — старий склад біля річки — вони знайшли більше.

На дверях складу хтось акуратно прикріпив фотографію.

Чорно-білу. Дитячу.

На ній — Софія.

Софії було, може, шість. Вона сиділа на траві біля дому бабусі. У руках щось тримала — пташку. Таку ж, як у пакеті.

Софія торкнулася скла рамки пакета й відчула, як у грудях щось стискається.

— Це моє фото…

— Я знаю, — сказав Тихон. — Але звідки воно в нього?

— Це фото робив мій дідусь… — прошепотіла вона. — Воно лежало в альбомі, у шафі в бабусиному домі. Ніхто більше його не бачив…

Тихон відчув, як кров холоне.

— Це означає… він був там.

— І не раз, — додав Олег.

Софія закрила обличчя долонями.

— Я не хочу… я не можу це…

Тихон обійняв її, притискаючи до грудей.

— Я тут. Дихай. Ти не одна.

Вона тремтіла.

— Чому він це робить?

Тихон провів пальцями по її волоссю.

— Бо він хоче, щоб ти пам’ятала. Те, що було. І те, що він вважає “вашим”.

— Але я… не пам’ятаю його!

— А він пам’ятає тебе.

Софія відступила на півкроку.

— Це ненормально…

— Це небезпечно, — сказав Тихон. — І це тільки початок.

Коли вони поверталися назад, вже була глибока ніч. Машина котилася рівно, але Софія весь час озиралася у вікно.

Раптом фара освітила щось на узбіччі.

Тихон різко загальмував.

На стовпі, у світлі фар, висіла ще одна фотографія.

Нова.

Зроблена сьогодні.

Софія — у внутрішньому дворику відділку.

І напис, зроблений над фото ручкою:

«Якщо ти не згадаєш мене — я нагадаю себе сам».

Софія до рота піднесла руку, щоб не видати звук.

Тихон вийшов із машини так швидко, що двері мало не злетіли. Він зірвав фото й подивився на ліс обабіч дороги.

Темрява. Тиша.

Жодного руху.

Але він знав, що той стоїть там. І дивиться.

— Виходити йому більше не можна, — прошепотів Тихон, повернувшись до Софії. — Я дозволив йому грати — і він подумав, що має право.

Софія тремтіла.

— Що тепер?

Він зустрів її погляд.

— Тепер я закінчу цю гру.

Софія ледь чутно сказала:

— Він близько…

— Я знаю, — відповів Тихон. — І тому він помилився. Бо тепер я буду поруч кожної секунди.

Він повернувся до керма, увімкнув фари на дальнє світло й повільно повів машину вперед.

Тиша в лісі не рухалась.

Але Софія знала — він там.

Він йшов за ними.

І кожен його крок звучав так голосно в її крові, ніби він уже простягав руку до неї.