Перша атака

День у відділку тягнувся так повільно, ніби повітря стало густішим. Софія сиділа за столом у службовій кімнаті, намагаючись читати документи, але погляд постійно зривався на двері. Тихон був поруч — у сусідньому кабінеті, і кожен звук його кроків за тонкою стінкою заспокоював її хоча б на мить.

За вікном гуділо місто. Люди ходили, машини сигналили, життя кипіло — так контрастно з тим, що вони пережили в лісі. Але всередині Софії не було спокою.

Кожен відбиток у склі, кожна тінь на вулиці змушувала її здригатися.

Коли двері тихо прочинилися, вона підскочила.

Це був Тихон.

— Вибач, не хотів лякати.

— Я просто… нервую.

— Я бачу.

Він сів поруч і торкнувся її руки.

— Якщо буде важко — кажи. Я не хочу, щоб ти проходила через це сама.

Софія кивнула.

— Мені трохи… краще, коли ти поруч.

— Я й не збираюся йти.

В цей момент у коридорі щось голосно впало. Софія здригнулася так сильно, що Тихон інстинктивно обійняв її плечі.

— Сиди, — сказав він і вийшов на секунду в коридор.

Повернувся майже одразу.

— Черговий штовхнув папку. Усе нормально.

Вона видихнула, але серце все ще билося швидше, ніж мало б.

Їй захотілося вийти на повітря.

— Можемо на хвилину… на вулицю?

— Можемо. Але тільки разом.

Вони вийшли через задні двері відділку — там було тихіше. Маленький внутрішній дворик, сміттєві баки, лавка для співробітників. Нічого особливого, але свіже повітря допомогло.

Софія вдихнула глибоко.

— Тут якось легше.

— Я ж казав, — Тихон усміхнувся. — Ти сильніша, ніж думаєш.

Вона вже хотіла відповісти, коли раптом Тихон різко схопив її за руку і потягнув назад, за свою спину.

— Не рухайся.

— Що…

— Савчук! — крикнув він у бік дверей. — Закрий внутрішній двір! Зараз!

Софія повернула голову — і побачила.

На стіні навпроти, поверх світлої штукатурки, червоною фарбою хтось написав одне слово:

«Моя».

Свіжа фарба стікала вниз, як кров.

Софія завмерла.

— Він… він тут?

— Не просто тут, — Тихон притиснув її до себе, — він був тут кілька хвилин тому.

Софія відчула, як підкошуються ноги.

— Тихоне…

— Я тут. Дихай.

У цей момент у дворі з’явився Олег.

— Ми знайшли щось ще. На хвіртці заднього входу.

Він подав Тихону маленький білий предмет у пакеті для доказів.

Софія придивилася — і серце зупинилося.

Це була шпилька. Дитяча, металева, в формі маленької ромашки.

— Це… моє, — прошепотіла вона. — Я носила її, коли була малою…

Тихон глядів на шпильку так, ніби хотів розчавити її поглядом.

— Це означає, що він має доступ до всього, що було в твоєму домі.

— Він був у домі бабусі… навіть коли вона ще жила?

Олег важко видихнув:

— Схоже на те.

Софія схопилася за груди.

— Боже…

Тихон узяв її за руки.

— Подивися на мене.

Вона підвела очі.

— Поки ти поруч зі мною — він до тебе не доторкнеться. Я тобі клянуся.

Софія ледь кивнула.

А потім…

За парканом щось хруснуло.

Тихон різко обернувся, вихопив пістолет і закрив Софію всім тілом.

— Стояти! Хто там?!

Тиша.

Жодного руху.

Тільки вітер, який шарпав гілку дерева.

Софія сховала лице в його груди.

— Це він… я знаю.

— Я знаю, — прошепотів Тихон. — Я знайду його. Клянусь.

Він підсунув її ближче, поки Олег перевіряв двір.

Нікого.

Нічого.

Але всі троє зрозуміли:

Якщо він зміг підійти так близько до поліцейського відділку — він зможе підійти будь-де.

І Софія відчула це так ясно, що по шкірі пробіг мороз:

Він не збирається припиняти.

Навпаки — тепер він тільки починає.