Сліди в минулому

Софія сиділа на дивані, затиснувши в руках аркуш із бабусиним почерком. Вона не могла відірвати погляду від цих слів. Наче сама Євдокія говорила з могили. Наче попереджала її роками. Тихон ходив кімнатою, нервово стискаючи телефон. Олег стояв біля вікна, дивлячись униз на двір, ніби очікував, що маніяк з’явиться у будь-яку секунду.

— Ви впевнені… що це її почерк? — прошепотіла Софія.

— Я бачив її записи у справах школи, — відповів Тихон. — Так. Це вона.

Софія заплющила очі.

— Вона ніколи мені нічого не казала…

— Бо намагалася тебе захистити, — тихо сказав Олег. — Або боялася.

Тихон зупинився.

— Олег, покажи їй те, що ти знайшов про того… учня.

Олег коротко кивнув і дістав з папки копії старих документів.

— Тут мало інформації, — почав він. — Але достатньо.

Він розгорнув пожовклий аркуш.

— Гліб Марченко. Народився і жив у вашому містечку. Навчався у школі, де викладала твоя бабуся.

Софія нахилилась ближче. На фото — хлопчик років дванадцяти. Невисокий, із темними очима, які здавалися надто дорослими для свого віку.

— Я… ніколи його не бачила, — прошепотіла вона.

— Можливо, бачила, — сказав Олег. — Просто не знала, що це він.

Тихон потемнів поглядом.

— Далі що?

— Далі — він пропав. У п’ятнадцять років. Зник безвісти. Поліція тоді нічого не знайшла. Жодних слідів.

Софія ковтнула.

— Бабуся щось писала про зниклих… у своїх записах.

— Так, — кивнув Олег. — І знаєш, що найцікавіше? Усі зниклі були її учнями.

Софія зблідла.

— Ти хочеш сказати, що… він був першим?

— Не певно, — відповів Тихон. — Але точно не останнім.

Олег перегорнув аркуші й показав ще один.

— Це… — він затримав подих. — Заява про погрозу.

Софія підвела очі.

— Від кого?

— Від твоєї бабусі.

Вона різко стиснула пальці.

— Вона… ніколи мені про це не казала.

— У заяві сказано, — почав Олег, — що за нею кілька тижнів стежив підліток. Стояв під вікнами. Ходив за нею дорогою зі школи. З’являвся на порозі вдома.

Софія затремтіла.

— Це був він?

Тихон тихо видихнув.

— У заяві ім’я не вказано. Але… — він кивнув на фотографію хлопця. — Я не думаю, що це хтось інший.

— Але чому він повернувся зараз? — запитала Софія. — Після стількох років?

Олег відклав документи.

— Не знаю. Але…

— Кажи.

— У свідченнях бабусі згадується ще одна деталь. Те, що вона знайшла дивні речі біля порога. Маленькі подарунки.

Софія нахилилась уперед.

— Які?

Олег перерахував:

— Висушені квіти. Камінці. Фотографії вашого будинку. І… одне пасмо світлого волосся.

Софія поклала руку на рот, задихнувшись від різкого спалаху страху.

— Це моє…

Тихон сів поруч і обгорнув її рукою.

— Спокійно. Я тут.

Вона дивилась на нього, намагаючись упіймати хоча б трохи опори.

— Тихоне… він… стежив за мною ще з дитинства?

— Думаю, так.

— Але чому?

Він опустив погляд.

— Одержимість не має логіки.

Софія заплющила очі.

— Я не пам’ятаю нічого такого. Я не пам’ятаю його…

— І добре, що не пам’ятаєш, — сказав Тихон хрипло. — Бо він не був просто хлопцем.

— То ким він був?

Олег видихнув.

— Тим, хто ніколи не мав піти з твого дитинства. І хто повернувся тепер, коли твоєї бабусі більше немає.

Софія довго мовчала.

— Тихоне…

— Я тут.

— А якщо… він хоче мене повернути?

— Ти нікому не належиш, — відповів він. — Особливо не йому.

Олег підійшов ближче.

— Єдине питання — чому він чекав так довго.

Тихон стиснув кулаки.

— Я впевнений, що він не зникав. Він просто… чекав моменту.

— Чекати чого?

Тихон глянув прямо їй у очі.

— Чекати дня, коли ти залишишся сама.

Софія похолола.

— І цей день прийшов тоді, коли померла бабуся.

— Саме так, — сказав Тихон. — І тепер він хоче забрати тебе туди, де колись…

Він замовк.

Софія затремтіла.

— Де колись що?

— Де колись ти вже була.

У кімнаті запала тиша.

Олег вирішив добити останнім ударом:

— Софіє… він не просто знає тебе.

Пауза.

— Він упевнений, що ти — єдина, через кого він живе.