Ближче ніж здається

Ранок прийшов надто швидко. Софія прокинулася від тихого світла, яке пробивалося крізь фіранку. Кілька секунд вона не розуміла, де знаходиться — тіло ще пам’ятало ніч, страх, удари, його голос за дверима. Але поруч була вага руки. Тихон. Він спав напівсидячи, притулившись плечем до стіни, але не відпускав її навіть уві сні.

Софія тихо повернула голову. Він виглядав виснаженим — блідим, з темними колами під очима, але спокійним. Вперше за ніч вона відчула щось тепле: він не залишив її ні на секунду.

Вона злегка торкнулася його пальців.

Тихон одразу прокинувся.

— Ти нормально спала?

— Краще, ніж очікувала… — вона посміхнулась слабко. — А ти?

— Я не сплю, коли хтось небезпечний ходить по дахах.

Софія тихо видихнула — усмішка зникла.

— Тихоне… ти думаєш, він прийде сюди?

— Він уже тут, Софіє.

Вона здригнулася.

— Як ти…

Він не встиг відповісти.

В коридорі голосно клацнула пошта — металева скринька впустила щось усередину.

Тихон миттєво піднявся, дістав пістолет і поставив Софію за себе.

— Сиди.

— Тихоне…

— Я сказав — сиди.

Він вийшов у коридор. Софія слухала кожен звук, кожен його крок. Коли він повернувся, в руці тримав конверт. Маленький. Сірий. Без адреси.

Він поклав його на стіл.

— Не торкайся, — попередив.

В рукавичках він розірвав край конверта й витягнув один аркуш.

Софія відчула, як холоне живіт.

На аркуші була її фотографія.

Вчорашня. З вікна їхньої кімнати. Вони спали. Тихон обіймав її. Вона лежала на його грудях.

— Як… — голос Софії ледь не зламався. — Як він зробив це?

— Два варіанти, — Тихон говорив рівно, але Софія чула, як він стискає зуби. — Або він стояв на даху навпроти цієї будівлі. Або… він був у коридорі цієї.

Софія поклала руку на груди, намагаючись упоратись із панікою.

— Але ж… тут охорона, камери, поліція…

— Так, — сказав він сухо. — Але ти забуваєш головне. Цей чоловік живе в тіні. Він існує там, де його не бачать. Він пройде будь-де, якщо цього захоче.

Софія відчувала, що світ знову тіснішає.

— Тихоне… а якщо він… уже був тут, поки ми спали?

Він різко, але обережно узяв її за щоки й нахилив її обличчя до себе.

— Слухай мене. Ти під моїм захистом. Я з тобою. І він не зайде сюди, доки я живий.

Вона кивнула, але тремтіння не зникло.

Тихон знову поглянув на фотографію. Його погляд потемнів, став небезпечним.

— Він зухвалий. Надто впевнений.

— Бо думає, що ти його не знайдеш… — прошепотіла Софія.

— А я знайду, — сказав він так твердо, що це був не намір, а присяга. — І коли знайду — він не матиме шансу.

У двері постукали.

Софія здригнулася.

— Це свої, — сказав Тихон, прислухаючись.

Він відчинив. На порозі стояв його колега Олег.

— Ми перевірили камери на вході, — почав він. — За останні три години ніхто сторонній не заходив.

— Ти хочеш сказати, що він… телепортується? — огризнувся Тихон.

Олег зітхнув:

— Камери хтось вимкнув. Дві. Саме ті, які дивляться на задній двір.

Софія відчула, як кров шумить у вухах.

— Він знає, де камери?

— Він знає більше, ніж мав би, — відповів Олег. — Можливо… він жив тут. Колись.

Софія сполотніла.

— Хочеш сказати, — прошепотіла вона, — що він… з нашого міста?

Тихон подивився на неї так, ніби вже давно це підозрював.

— Він не просто з твого міста, Софіє.

Паузу можна було різати ножем.

— Він був пов’язаний з твоєю родиною.

Софія зробила крок назад.

— Ні…

— Я знайшов одне прізвище в архівах, — продовжив Олег. — Дуже давнє. Один з учнів твоєї бабусі у школі.

Софія стиснула губи.

— У бабусі?..

— Він пропав багато років тому.

Тихон додав тихо:

— Думаю, він ніколи не переставав повертатися.

Софія схопилася за край столу.

— Тихоне… ти хочеш сказати, що він стежив за мною… ще коли бабуся була жива?

— Так.

— Але чому?

Він глянув на фотографію.

— Бо він одержимий. І тому що… —

Він замовк.

— Що? — Софія прошепотіла.

— Тому що він вважає тебе… своєю.

Холод пробігся по її спині.

Олег підійшов ближче.

— І є ще одне.

Він простягнув другий конверт.

Білий.

На ньому — акуратно виведений чорнилом її почерк.

«Софія».

Софія побіліла.

— Я… не писала цього.

— Ми знаємо, — сказав Тихон. — Відкрий.

Вона тремтячими пальцями розірвала конверт.

Всередині був один рядок.

Старий. Наче вирізаний зі щоденника.

Почерк бабусі.

«Він прийде по тебе тоді, коли я більше не зможу тебе захищати».

Софія втратила подих.

— Це почерк… Євдокії…

Тихон перехопив її, коли вона хитнулась.

— Софіє, дихай.

— Це… неможливо…

Олег стишив голос:

— Можливо. Хтось знайшов цей запис у вашому будинку. І залишив вам тут.

Тихон обійняв Софію, притискаючи до себе так, ніби боявся, що її заберуть прямо зараз.

— Це означає одне, — сказав він. — Він не просто прийшов за тобою.

Він чекав, коли твоя бабуся помре.

І тільки тоді почав діяти.