Місто, яке не приховує

Поїздка до міста була мов у тумані. Софія сиділа поруч із Тихоном, спершись головою на холодне скло, але навіть це не допомагало зібрати думки. Ліс поступово зникав у дзеркалах, та страх не залишав її — він сидів під шкірою, мов голка, що не дає зробити вдих.

Тихон час від часу поглядав на неї.

— Ти тримаєшся?

— Не дуже, — чесно сказала вона.

— Це нормально.

Він простягнув руку і на мить торкнувся її пальців. Софія не відсмикнулась. Навпаки — сама переплела їхні руки. Йому не потрібно було слів, щоб зрозуміти: вона ще вся дрижить всередині.

Коли вони приїхали до міста, вулиці здавалися майже нереальними — світлі, людні, повністю протилежні до того лісу, де причаївся її страх. Але Софія не відчувала полегшення.

Тихон привіз її до службового гуртожитку для поліцейських — місця, де було багато замків, камер, сигналізацій.

— Тут ти будеш у безпеці, — сказав він.

— А ти?

— Я поруч.

Він відчинив двері кімнати. Звичайна: невелике ліжко, стіл, шафа, лампа. Але після ночі в шаленому темному будинку — це здавалося палацом.

Софія увійшла й опустилась на край ліжка.

— Мені здається, я досі чую його кроки…

Тихон сів поруч, обережно накриваючи її руки своїми.

— Це нормально. Ти пережила напад. Ти бачила його. Ми обоє бачили.

— Тихоне…

— Я тут.

Софія підняла погляд.

— Чому ти не боїшся?

Він усміхнувся куточком губ.

— Бо моя робота — бути між небезпекою і тобою.

Вона ковтнула.

— Це не робота. Ти…

— Я хочу бути поруч. Не тому, що мушу.

Її горло стиснулося.

Він акуратно провів пальцями по лінії її щоки.

— Софіє, ти можеш лягти. Я залишусь тут. Якщо хочеш, на стільці, якщо хочеш — поруч.

Вона втягнула повітря.

— Я… не хочу бути одна.

— Тоді я поруч.
 

Вона лягла на подушки. Тихон спершу залишився сидіти поруч, але коли Софія несміливо потягнулася до нього, він ліг збоку, притулившись плечем.

Не вперше.

Але цього разу — інакше.

Не через страх.

Через довіру.

Вона відчула тепло його тіла й нарешті трохи розслабилась.

— Тихоне?

— Мм?

— Ти думаєш, він… знайде нас у місті?

Тихон замовк на секунду.

— Він може спробувати. Але це буде непросто.

Вона тихо, майже нечутно сказала:

— Він… сказав моє ім’я.

— Я знаю. І це найгірше.

— Чому?

— Бо це означає, що він вивчав тебе роками.

Софія затремтіла, і Тихон одразу обійняв її ближче, вкриваючи своїм тілом.

— Не думай про нього зараз.