Прорив

Двері ззаду будинку повільно відчинилися, ніби хтось навмисно тягнув час, смакуючи кожну секунду їхнього страху. Софія відчула, як її тіло охопила крижана хвиля, аж до кінчиків пальців.

— За мене, — прошепотів Тихон і поставив її позаду себе.

Потріскування дерева. Скрип. Двері відчинилися ширше. Тихон підняв пістолет — рівно, впевнено.

— Ще крок — і стріляю!

Відповіді не було. Тільки подих. Глухий, важкий. І він був занадто близько.

Раптом щось різко ковзнуло по підлозі. Легкий шерех — і тиша.

— Він у домі, — прошепотіла Софія.

— Я знаю.

Тихон зробив крок до коридору, але одразу відсмикнувся — щось промайнуло тінню попереду.

— Не рухайся, — прошипів він.

Софія застигла. Серце билося так сильно, що вона боялась, воно видасть їх обох.

Неочікувано в коридорі клацнув вимикач. Світло не загорілося. Хтось намагався його ввімкнути. Хтось стояв біля стіни і торкався вимикача.

— Він грається, — сказав Тихон, майже не відкриваючи рота.

Тиша. Софія відчула, як темрява стає густішою, ніби заповнює повітря між ними й тим, хто стоїть попереду.

І тоді… Крок. Повільний, тягучий. Прямо до кімнати, де вони стояли.

Тихон навів зброю — тінь рухалась, але обличчя не було видно. Лише силует. Високий. Нахилений уперед.

— Ще один крок — і я стріляю! — вигукнув Тихон.

Софія не витримала — зробила півкроку вбік, щоб бачити хоч щось.

Тихон різко смикнув її назад:

— Я сказав — не рухайся!

Але було пізно. Тінь зупинилась. І повернула голову… прямо туди, де стояла Софія.

Тихий, хрипкий звук прослизнув у кімнату. Наче задоволений видих. Наче він бачив її. Відчував її. Чекав саме цього моменту.

— Со-о-о-офіє…

Софія заклякла. Це був не просто голос. Це був шепіт людини, яка вимовляла її ім’я сотні разів у темряві.

Тихон вистрілив. Світло спалахнуло на долю секунди. Тінь зникла.

— Він утік у коридор! — крикнув Тихон. — За мною!

Софія кинулася слідом, хоча ноги не слухалися.

Вони забігли у вузький темний прохід — і раптом щось вдарило Тихона зліва. Він похитнувся, але втримався.

— Софіє, назад!

Але вона вже стояла поруч, хапаючи повітря, намагаючись зрозуміти, де він.

Дім наповнився звуком. Хрипкий, уривчастий сміх. Дикий. Надломлений.

— Він… сміється… — Софія ледве вимовила.

— Не слухай! — Тихон знову наставив зброю. — Він хоче дезорієнтувати!

Знову рух. Знову тінь. При самому підлозі. Швидка. Неймовірно швидка.

Тихон вистрілив — але тінь щезла.

— Він прослизнув на кухню! — крикнув він. — Стій тут!

— Ні! — Софія вчепилася в нього. — Не залишай!

— Добре. Тоді тримайся поруч!

Вони забігли на кухню. І раптом… Свічка, що стояла на столі, спалахнула сама. Просто так. Полум’я висвітило частину кімнати. І саме цього світла вистачило.

Софія побачила його. На долю секунди. Але цього було достатньо.

Обличчя. Чоловіче. Але ніби перекручене тривалим життям на самоті. Очі — широко розплющені, не кліпали. Погляд — гарячковий, голодний. Волосся спутане. На щоці — стара подряпина. Він виглядав небезпечним. І… знайомим.

Він дивився прямо на неї. В очах — не лють. Не ненависть. Обожнювання. Хворобливе, нав’язливе.

Софія відсахнулась.

— Тихоне… — її голос зірвався. — Це він…

Тихон вистрілив ще раз — але чоловік зник у темряві, ніби розчинився.

— Він вискочив через чорний хід! — прокричав Тихон. — ВИХОДИМО! ЗАРАЗ!

Вони вибігли у двір. Повітря різало легені холодом. Тихон світив ліхтарем у всі боки — слідів не було. Наче той, хто щойно був за крок від них… зник.

Але Софія знала: він не втік. Він просто… відступив. Щоб продовжити гру пізніше.

Тихон обійняв її за плечі.

— Ти бачила його?

Вона кивнула, ледве тримаючись на ногах.

— І я ніколи не забуду його обличчя.

У цей момент позаду, у темряві лісу, щось тріснуло. Софія відчула, як шкіра вкривається мурахами.

Вона знала: гра не закінчилась. Вона тільки почалась.