Ніч, яка стає пасткою

Удари по даху припинилися так само раптово, як і почалися. Тиша була густою, задушливою, майже живою. Софія не могла відірвати погляд від стелі — їй здавалося, що ось-ось почує його подих. Тихон тримав пістолет у руках так напружено, ніби готовий був стріляти в саму темряву.

— Він ще там? — голос Софії був мало схожий на її власний.

— Не знаю. І це найгірше.

Він підійшов до дверей і тихо зачинив другий замок. Потім опустив штору на єдиному вікні, крізь яке пробивалося світло.

— Поліція? — запитала Софія.

Тихон поглянув на телефон.

— Вони в дорозі. Але сказали, що це може зайняти час — буря залила дорогу біля роздоріжжя.

— Скільки «час»?

Він мовчав.

— Тихоне…

— Пів години. Може сорок хвилин.

Софія відчула, як до горла підступає паніка.

— А ми стільки вистоїмо?

— Так, — відповів він. — Я не дам йому торкнутися тебе.

У цю секунду вони знову почули звук.

Не на даху. З іншого боку.

ВПОПЕРЕДУ ДОМУ.

Повільний хрускіт землі під ногами.

Тихон жестом наказав Софії відійти в зону, яку не видно з вікон. Вона слухняно стала позаду крісла, ховаючись у тіні.

Хрускіт повторився.

Іще.

Іще — ближче.

— Він спустився… — прошепотіла вона. — Тихоне, він тепер попереду.

Тихон зняв запобіжник.

— Нехай тільки сунеться…

Але замість кроків вони почули щось інше.

Шурхіт.

Потім — тоненький звук металу, ніби хтось торкнувся підвіконня.

Софія завмерла.

— Не підходь, — тихо прошепотів Тихон.

Він підійшов сам, тримаючи зброю прямо, але не виглядаючи назовні.

І раптом…

Щось просунулося під двері. Маленьке.

Тихон кинувся — схопив це ногою, не даючи потрапити всередину.

— Що це? — Софія ледве говорила.

Тихон нахилився.

На підлозі лежав… папірець. Складений удвічі.

— Не торкайся! — вигукнула Софія.

— Все нормально.

Він підняв його двома пальцями — так, ніби це могло вибухнути.

Розгорнув.

І застиг.

— Що? — голос Софії зірвався на шепіт. — Що там?

Він не одразу відповів.

Повернувся.

І показав їй.

На папері була фотографія. Свіжа. Надрукована на маленькому портативному принтері.

Фотографія Софії.

Вона стоїть біля вікна в Тихоновому домі.

Зроблена… п’ять хвилин тому.

— Тихоне… — у її очах з’явились сльози жаху. — Він… фотографував мене?!

— Так.

— Через вікно?

— Так.

— Але як?! Штори…

— Ти їх відкривала, коли ми зайшли. Пам’ятаєш?

Софія закрила рот долонею.

Папірець впав на підлогу.

— Він нас бачить. Зараз.

— Він хоче, щоб ти це знала, — сказав Тихон. — Це повідомлення.

Софія відчула, як тремтіння пробігає попереку.

— Тихоне…

— Що?

— А якщо він не один?

Тихон на мить задумався.

— Я не думаю. Стиль інший. Це одинак.

— Але як він… як він пересувається так тихо? Так швидко? Як він опинився на даху?

Тихон подивився у вікно, за яке вже опустив штори.

— Це його територія. Він знає цей ліс краще, ніж ми знаємо свою кухню.

У цю хвилину знову пролунав звук.

Не на даху. Не спереду.

ЗЗАДУ ДОМУ.

Гучний, як падіння чогось важкого.

Софія закричала.

— Це заднє подвір’я!

Тихон стиснув її за руку.

— Він перевіряє, де наша слабка точка.

— А є така?

Він глибоко вдихнув.

— Є. Задні двері веранди. Замок старий. Я хотів замінити…

Софія затремтіла сильніше.

— Він туди піде.

— Так.

— А що ми будемо робити?

Тихон подивився на неї так, ніби закликав до війни.

— Ми не дамо йому зайти.

— Як?

Він підняв пістолет.

— Всім, що маємо.

Софія стояла так близько, що відчувала його подих.

— Тихоне… ти ж не кинеш мене?

Він узяв її обличчя долонями.

— Я помру, але не дам тобі доторкнутися нікому.

Вона відчула, як у грудях щось стислося — і водночас розкрилося.

Так, як відкривається щось заборонене, але життєво важливе.

Ззаду знову пролунав удар.

Сильніший.

— Він намагається вибити двері?! — закричала Софія.

— Так.

— Тихоне… ми не витримаємо пів години!

Він подивився на неї з тією самою жорсткою рішучістю.

— Значить, ми знайдемо спосіб протриматися.

І в цю секунду — знову звук.

Не удар.

Не свист.

Стук.

Три рази.

Чітко.

Повільно.

Наче він…

СТУКАЄ В ДВЕРІ.

— Це… він хоче, щоб я… відчинила? — прошепотіла Софія.

Тихон затиснув її в обіймах.

— Не слухай. Це провокація.

Стук повторився.

І після нього… голос.

Низький. Тихий.

Шепіт.

— Со-о-о-офіє…

У неї підкошувалися ноги.

— ТИХОНЕ, ВІН КЛИЧЕ МЕНЕ

Він притиснув її до себе так сильно, що вона відчула силу його рук.

— Я тут. Я поруч. І я його вб’ю, якщо він зробить ще крок.

Стук.

Ще один.

Ближче.

Жорсткіший.

— Тихоне… — Софія ледве вимовила. — Він не піде… доки не забере мене.

Тихон зітхнув важко, болюче.

Стук.

І тоді…

Двері ззаду будинку почали повільно, майже плавно… відчинятися.