Перша атака

Вечір опустився різко. Ліс за вікнами здавався чорнішим, ніж зазвичай, а тиша — навіть голоснішою. Софія сиділа у Тихона вдома, загорнувшись у ковдру. Вона намагалася зробити ковток чаю, але руки тремтіли.

— Він намалював мене… — прошепотіла вона. — Він заходив у дім…

Тихон присів поруч і обхопив її долоні своїми теплими руками.

— Я з тобою. І ми його знайдемо.

У цих словах було щось тверде, майже небезпечне.

— Ти хочеш знайти його один?

— Я хочу знайти його раніше, ніж він дістанеться до тебе.

Вона притулилась до нього, вперше усвідомивши: Тихон — не просто захисник. Він — єдиний якір у цьому пітьмяному світі.

Двері раптом стукнули. Не гучно. Раз — і тиша.

Софія здригнулася.

— Це він?

— Не знаю.

Тихон встав повільно, взяв зброю, підійшов до дверей і визирнув у вічко.

Кілька секунд він мовчав.

— Хто там?! — крикнув він.

Відповіді не було.

Він вискочив на ґанок, оглянув двір. Порожньо. Темрява. Жодної тіні. Жодного кроку.

— Мені це не подобається… — пробурмотів він.

Коли він повернувся в дім, Софія стояла посеред кімнати, бліда.

— Тихоне…

— Що?

Вона простягнула руку.

На підвіконні лежав предмет. Там, де п’ять хвилин тому нічого не було.

Тихон підійшов, накрив його долонею, підняв.

Він став білим, як стіна.

— Що там? — Софія відчула, як серце завмерло.

Тихон показав.

На долоні лежав невеликий металевий ключ. Зі слідами землі. Зламаний на кінчику.

Софія не одразу зрозуміла.

— Це… що?

Тихон вдихнув.

— Це ключ від твого заднього входу.

Софія втратила дар мови.

— Але… він був у мене в шухляді…

— Був, — сказав Тихон. — Учора.

У Софії підкосилися ноги. Тихон схопив її.

— Він був у будинку, коли ти була в кімнаті.

Софія заплющила очі, але перед ними з’явився образ: темна фігура в коридорі, тінь за дверима, тиха постать у темряві.

— Тихоне…

— Це ще не все.

Він підійшов до дверей, уважно їх оглянув, і раптом нахилився до замка.

— Ти це бачиш?

Софія придивилася. Біля замкової щілини, на дереві, були подряпини. Глибокі, ніби хтось намагався щось вирізати.

— Це… букви?

— Це “С”, — сказав Тихон. — Та сама, що на трісці в твоєму домі.

Софія відсторонилась.

— Він… маркує.

— Так. Він позначає, де ти була.

— Для чого?!

Тихон подивився їй у очі.

— Щоб ніколи не втратити твій слід.

У Софії все тіло стало холодним.

— Тихоне… я не хочу більше в цій хаті…

— Ти залишишся тут, — сказав він твердо. — Поки я не зрозумію, хто він.

— А якщо він повернеться?

— Він не зайде.

У цей момент з вулиці пролунав звук.

Не гілка. Не вітер.

Глухий «гуп», ніби хтось упав на землю.

Тихон одразу підняв зброю і підбіг до вікна, але нічого не побачив.

— Тихоне…

— Тихо.

Він прислухався.

Ще один звук. На даху. Легкий крок. Потім — другий.

Софія закрила рот долонею.

— Він… на даху?!

— Відходь від вікна!

Тихон схопив її за лікоть і притиснув до стіни, сам став перед нею.

Крок.

Ще один.

Важкий.

Дуже повільний.

Софія відчула, як кожна клітинка тіла стихає від жаху.

Крок пройшовся просто над їхніми головами.

І потім…

Сильний удар об дах. Наче хтось спеціально впав на нього, щоб привернути увагу.

Тихон стискав зброю, готовий стріляти в будь-яку секунду.

— Він знущається, — прошепотіла Софія. — Він хоче, щоб ми знали, що він тут.

— Так, — відповів Тихон. — Він хоче, щоб ти боялась.

Тиша знову розтягнулась.

І тільки через хвилину вони зрозуміли жахливе:

він більше не рухався.

Він лежав тихо.

Просто лежав над ними.

Софія ладна була кричати, але звук застряг у грудях.

— Не дивись нагору, — сказав Тихон.

— Чому?..

— Бо він дивиться вниз.