Сліди, які ведуть у темряву

Тихон наполягав, щоб вони вирушили негайно. Софія хотіла сперечатися — страх шарпав із середини, але ще сильніше було бажання знати правду. Ліс не здавався вже просто лісом. Він був живим. Він слухав. Він пам’ятав кожен її крок ще з дитинства.

Тихон ішов першим. В руках — ліхтар, але він вмикав його лише тоді, коли тінь ставала надто густою.

— Ти повинна йти біля мене, чуеш? — сказав він. — Ліс зараз не безпечний.

— А коли він був безпечним? — гірко усміхнулась Софія.

Тихон не відповів.

Вони зайшли глибше. Назад до стежки, яку бабуся забороняла Софії колись навіть наближатися. Софія пам’ятала цю заборону — тоді здавалося, що Євдокія просто перестраховується.

Тепер — ні.

Земля була вологою, м’якою. Сліди було видно навіть без ліхтаря.

— Тут, — сказав Тихон. — Він ходив тут щонайменше тричі.

— Ти впевнений?

— Я слідчий, Софіє. Я бачу це. Крок широкий. Вага велика. Нога повертається трохи всередину.

— Це… він?

— Швидше за все — так.

Софія ковтнула повітря. Груди стискалися з кожним кроком.

Тихон приклякнув, торкнувся землі пальцями.

— Але є ще один слід. Легший.

— Кульгавий? — ледь видихнула вона.

— Так.

Вони йшли мовчки. Ліс ніби слухав їх. Від кожного шурхоту Софія здригалася, але Тихон щоразу заспокійливо торкав її пальців.

За кілька хвилин вони підійшли до місця, де дерева стояли так щільно, ніби утворювали ворота. І тут повітря змінилося. Стало холодніше. Гуще.

— Тихоне…

— Я знаю, — він підняв погляд. — Тут близько.

Вони пройшли крізь вузький прохід, і Софія не стримала видиху.

Перед ними відкрився невеличкий прогал. Непримітний для стороннього. Але не для того, хто ховається.

— Дивись, — прошепотів Тихон.

Посеред прогалу, між корінням старого дуба, стояла зібрана з гілок і шматків поліетилену халабуда. Маленька. Наче дитяча фортеця. Але занадто акуратна. Занадто продумана.

— Це його? — голос Софії тремтів.

—Так.

Вони підійшли ближче. Усередині було не темно — хтось залишив маленьку свічку, недогорілу. По землі розкладені речі: стара куртка, баночка води, ніж, поліетилен, обривки мотузки.

А ще — папірці.

Багато папірців.

Тихон нахилився й узяв один.

Софія завмерла.

На аркуші був… її дім. Намальований нерівними, різкими лініями, наче малював хтось, хто не знає, як виглядають кордони.

— Це малюнки… — прошепотіла вона. — Він малював мій дім?

— Не тільки дім, — сказав Тихон і підняв другий папірець.

Софія побачила… себе.

Її обличчя.

Її фігура.

Її силует у вікні.

Намальовано погано, хаотично, але впізнавано. Серце впало кудись у живіт.

— Я… я не хочу це бачити…

— Софіє…

— Я не хочу знати, що він… дивився на мене…

Тихон узяв її за руку.

— Ти маєш це знати. Бо це правда.

Вона стискала повітря в грудях так, що було боляче.

— Є ще щось, — сказав він.

Софія не хотіла підходити. Але пішла.

На землі лежав маленький предмет — щось темне.

Тихон підняв.

— Це…

Він повернув річ до світла.

Софія закусила губу.

— Це моя шпилька…

— Ти її втрачала?

— Ні… вона була у мене вдома. На комоді.

Він поклав шпильку в кишеню.

— Він не просто стежить. Він заходив у дім не один раз.

— Але коли?..

— Уночі. І, швидше за все… коли ти була там.

Софія затулила рот долонею. Її тіло почало трусити.

— Це не просто нав’язливість. Це обсесія, — сказав Тихон. — Він переконаний, що ти йому потрібна.

Вони рушили назад. Але Софія знову поглянула на малюнок свого обличчя.

І в ту ж секунду вітер зрушив гілки халабуди, ніби хтось торкнувся її з іншого боку.

Тихон одразу став між Софією і тінню.

— Виходимо. Зараз же.

Вони майже бігли стежкою. Ліс знову став живим. Шурхотів. Зітхав. Хрускотів. Софія відчувала, що хтось іде поруч. Не близько, але й не далеко.

— Тихоне… — її голос зірвався. — Він стежить?

— Він завжди стежить, Софіє.

Вони нарешті вийшли до машини, і Тихон посадив її всередину, сам обійшов авто і сів поруч.

Він завів мотор, але не рушив.

— Тихоне…

— Він не просто маніяк.

Він повернувся до неї.

— Він знає тебе. І він чекав, коли ти повернешся.