Зіткнення в темряві

Дзвін скла в коридорі лунав коротко, але цього було достатньо, щоб повітря в будинку стало важким, ніби його хтось вичерпав. Тихон рухався повільно, майже безшумно, тримаючи Софію за собою. Ліхтар він не вмикав — будь-яке світло могло видати їх.

— Дихай тихо, — прошепотів він.

Софія навіть не була певна, чи дихає взагалі. Серце гупало так голосно, що здавалося — його почує кожен.

Ще один звук. Дуже тихий.

Наче хтось зачепив підлогою рукав чи тканину.

Софія ледь не втратила рівновагу, але Тихон міцніше притиснув її до стіни.

— Залишайся тут.

— Ні! — вона ледве стримала крик. — Не залишай мене.

— Добре, — він порухом указав: тримайся за мене.

Вони увійшли в коридор. Там було темно, тільки крізь маленьке бокове вікно падала одна вузька смужка світла.

— Там… — Софія підняла руку, показуючи на підлогу.

На дошках лежали дрібні осколки. Розбита банка. З полиці впала порожня скляна ємність — сама по собі впасти вона не могла.

— Хтось був тут. Або є досі, — сказав Тихон крізь зуби.

Вони просувались уперед. Тихон ішов на півкроку попереду, тримаючи зброю так, ніби знав: секунду — і доведеться стріляти.

Софія відчувала, як кожна тінь у цьому домі дивиться на неї. Як ліс, що живе за стінами, хоче протиснутися всередину.

І тоді…

Зліва пролунав різкий звук. Не дзенькіт — шурхіт, короткий, але глибокий, як видих.

Тихон різко розвернувся, наставив пістолет.

Софія схопилась за його плечі, щоб не впасти.

— Вийди! — голос Тихона був низьким і небезпечним. — Я попереджаю!

Тиша. Глуха. Смертельна.

Він зробив крок уперед, і в ту ж секунду в темряві щось рухнуло.

Софія скрикнула, Тихон різко висмикнув її назад і навів зброю.

Із темряви вискочила…

— Кішка?! — Софія видихнула так, ніби повернули повітря у легені.

Стара кішка бабусі — сіра, плечиста, перелякана — метнулась повз них і сховалась у кутку кухні.

Тихон опустив зброю.

— Чорт…

Він провів рукою по обличчю, намагаючись вгамувати пульс.

Софія сіла на підлогу поруч зі стіною, серце калатало так, що в очах темніло.

— Я думала… — вона не договорила.

— Я теж думав, — гримів його голос, хоч він намагався говорити тихо.

Тихон нахилився до неї, взяв її за руки.

— Пробач. Я не хотів, щоб ти це переживала знову. Але ми мусили перевірити.

Вона кивнула, хоча руки тремтіли так, що пальці ледве слухались.

— Тихоне… якщо це була кішка… тоді хто залишив записку? Хто ходив біля вікна?

Тихон подивився вбік, і Софія зрозуміла: він уже щось підозрює.

— Це не вона розбила банку, — сказав він тихо.

— Що?

— Кішка могла збити щось легке. Але не банку з верхньої полиці. Їй на ту висоту не дістати.

Софія відчула холод у грудях.

— То тут… був хтось інший?

— Так. І він пішов до того, як ми війшли. Дуже тихо. Надто тихо.

— Він досі поруч?

Тихон подивився у вікно. Ліс стояв нерухомо.

Занадто нерухомо.

— Можливо.

Софія закрила очі на секунду. Її пальці ковзнули по підлозі — і раптом торкнулися чогось маленького.

Вона взяла це у руку.

— Тихоне…

Він одразу нахилився.

— Що це?

На її долоні лежала маленька тріска. Дерев’яна. Зі слідами бруду.

І на ній — тонка подряпина, схожа на літеру.

Софія провела пальцем.

— Це… “С”.

Тихон притиснув її руку до себе.

— Ні. Це не “С”. Це він лишив знак. Для тебе.

Він подивився прямо в її очі.

— Це перша літера твого імені.

Софія відчула, як земля зникає під ногами.

— Тихоне… він був тут. Поруч. У моєму домі.

— Так, — прошепотів він. — І це вже не просто стеження.

Він підняв її з підлоги і міцно обійняв.

— Це полювання.