Хто був у домі

Дорога до дому Софії була короткою, але вона відчувала її кожним нервом — ніби під колесами машини проростало напруження. Ліс стояв темним муром, мовчав, але це мовчання було не природним. Воно було очікувальним. Тихон зупинив авто біля хвіртки і одразу вийшов. Його рухи були точні, зібрані — як у людини, що готова до небезпеки.

— Сиди в машині, поки я не скажу, — тихо наказав він.

Софія кивнула, хоча всередині все кричало: «Я не хочу залишатися сама».

Тихон обійшов будинок по периметру. Софія стежила за ним крізь скло. Він ішов уважно, з ліхтарем, інколи зупинявся, придивляючись. Потім — різко нахилився.

У Софії серце провалилось.

Він щось побачив.

Через хвилину він повернувся до машини і відкрив двері з її боку.

— Виходь. Тільки поруч зі мною.

Вона вийшла.

— Щось знайшов?

— Так. І це не подобається мені взагалі.

Він підвів її до вікна кухні. На землі, у вологій землі під самим підвіконням, був відбиток. Чіткий. Глибокий.

— Це… слід? — прошепотіла вона.

— Так. Свіжий. Дуже свіжий.

— Але… він великий…

— Так. Тут стояв чоловік. Довго. І дивився всередину.

Софію прошив холод.

— Він… він дивився на мене? Коли я була одна?

— Так, — відповів Тихон чесно і взяв її за руку.

У цей момент Софія озирнулася на вікно — і побачила всередині щось біля столу. Темну пляму. На стільці.

— Тихоне… що це?

Він одразу підняв голову. Побачив теж.

— Зачекай тут.

— Ні! — Софія схопила його за зап’ясток. — Не залишай мене одну.

Цього разу він навіть не заперечував.

— Добре. Ідемо разом.

Вони зайшли в дім. Усередині пахло по-іншому. Наче хтось недавно був тут. Наче дім встиг увібрати чужий запах. Софія стискала пальці Тихона, але руки все одно тремтіли.

Вони підійшли до столу.

— Господи… — прошепотіла вона.

На стільці лежала… квітка. Польова. Проста. Суха. З лісу. Обмотана тонкою ниткою.

А під нею — папірець.

Тихон узяв його, розгорнув.

Його обличчя стало кам’яним.

— Що там?.. — Софія боялася запитати.

Він не хотів показувати. Вона побачила це по очах. Але зрозуміла — має знати.

Тихон повернув папірець текстом до неї.

На ньому — всього два слова:

“Ти прийшла.”

Софія втратила повітря.

— Це… про мене?..

— Так, — тихо сказав Тихон. — Він знав, що ти повернешся. Він чекав.

Софія тримала рукою груди, бо здавалося, що серце зараз вискочить.

— Це… він був у моєму домі…

— Так.

— Він стояв біля мого вікна…

— Так.

— Він залишив мені… це…

Тихон стиснув їй плечі, примушуючи дивитись йому в очі.

— Софіє. Тепер послухай мене. Він більше сюди не увійде. Я не дам.

Вона ледь помітно кивнула, але в її погляді було щось більше, ніж страх.

Це було відчуття, що за нею полюють не вперше.

І що це — лише початок.

А тоді… у коридорі щось тихо, ледь чутно… дзенькнуло. Наче скло.

Софія здригнулася.

Тихон миттєво поставив її за себе і витягнув зброю.

— Не рухайся.

Будинок знову став дихати. Але цього разу — не ліс.

Це хтось був всередині.