Неспокійний ранок

Перші промінці ранкового світла лягали на підлогу м’якими смугами. Софія прокинулася повільно — так, ніби тіло ще не хотіло повертатися зі світу, у якому було тепло й безпечно. Вона відчула поруч рух і ледь відкрила очі. Тихон лежав на боці, спостерігаючи за нею. Його погляд був теплим, але в ньому читалась тривога.

— Доброго ранку, — прошепотів він.

Софія усміхнулась, злегка торкнувшись його грудей.

— Доброго.

Він провів пальцями по її щоці, відкидаючи пасмо волосся.

— Ти добре спала?

— Поруч з тобою — так.

Він не відповів одразу, просто нахилився і легко поцілував її в скроню. Поцілунок був ніжний, зовсім не схожий на пристрасні доторки ночі. Цей говорив інше — «я тут», «я тебе не відпущу».

Софія відчула, як щось м’яко стискається в грудях. Вона займала небезпечне місце — між власним страхом і тим, що починало рости між ними.

Тихон підвівся й сів на край ліжка, нахилившись за футболкою.

— Тихоне… — тихо кликнула вона.

Він обернувся, і вона раптом відчула, що хоче сказати багато — про ніч, про те, як їй було поруч, як вперше за довгий час вона заснула без страху. Але не встигла.

Гучний стук у двері змусив їх обох підскочити.

Тихон швидко одягнувся й жестом попросив її залишатися в кімнаті. Він вийшов у коридор, і Софія почула його голос — стриманий, але напружений:

— Хто там?

— Тихоне, це я! — гукнув знайомий голос.

Софія завмерла. Гліб.

Тихон відчинив, але не надто широко.

— Щось сталось?

— Та ні, просто вирішив зайти… Ти ж казав, що зайдеш пізніше, а не зайшов, — Гліб нервово засміявся. — Думав, може тобі допомога потрібна.

— Все нормально, — різко відповів Тихон.

— А Софія? Вона тут?

Це питання прозвучало занадто швидко. Занадто наполегливо. Софія відчула, як у неї підшкірно стискається щось тривожне.

— А чому тебе це хвилює? — запитав Тихон спокійно, але з холодком.

— Та просто… я бачив сьогодні вранці сліди біля її будинку. Свіжі. Великий чийсь слід. Наче хтось ходив навколо вночі.

Софія різко вдихнула.

Тихон відповів після короткої паузи:

— Я подивлюсь. Сьогодні ж.

Гліб ковзнув поглядом по коридору, ніби намагаючись щось побачити за спиною Тихона.

— Ну… добре. Просто хотів попередити.

— Дякую.

Двері нарешті зачинилися.

Тихон повернувся до кімнати зі стриманим, але важким поглядом.

— Його цікавиш не ти. Його цікавить те, що навколо тебе, — сказав він. — Гліб бачив щось зайве. І хтось ходив біля твого будинку справді.

Софія підвелась, притримуючи ковдру.

— Значить… цей чоловік… той, про кого казала бабуся… він приходить і зараз?

Тихон сів поруч і взяв її руки.

— Так. І, здається, він стає сміливішим.

Софія заплющила очі на секунду. Ніч із Тихоном була як ковдра, але ранок повернув реальність.

— Що тепер? — запитала вона, ледве стримуючи тремтіння.

— Тепер ми поїдемо до тебе. Перевіримо будинок. А потім поїдемо в ліс. Я хочу зрозуміти, де він ховається.

— Вдвох?

— Так. І я не відпущу тебе ні на крок.

Він нахилився, поцілував її коротко, але так глибоко, що її серце вдарило сильніше.

— Тихон… я боюсь.

— Я теж боюсь. Але не за себе.

Він стиснув її руку, і вона вперше відчула: цей чоловік не просто захищає її. Він прив’язується. Сильно. Небезпечно сильно.

А ліс — той самий, що чув їхні кроки вночі — зараз прокидався і чекав.