Коли ліс починає говорити

Сутінки опустилися швидко. Небо ще не стало зовсім чорним, але ліс уже виглядав так, ніби прокинувся інший світ — тихий, насторожений, повний шурхотів і прихованих рухів. Тихон і Софія поверталися від Руденка мовчки. У повітрі висіла важкість, яку неможливо було просто проговорити — її доводилося пережити.

— Все добре? — запитав Тихон, коли вони вийшли на стежку до її двору.

— Ні, — чесно відповіла Софія. — Але я тримаюсь.

Тихон кивнув. Він ішов поруч, тримаючи ліхтар так, щоб світло освітлювало і шлях, і край лісу. Наче чекав, що там хтось може з’явитися.

— Те, що сказав Руденко… — почав він.

— Я знаю, — перебила Софія. — Це страшно. Страшніше, ніж я думала.

Вона зупинилася й подивилася на дерева. Вітер пройшов крізь гілки, і дівчина відчула холод по спині.

— Відчуття… — прошепотіла. — Наче щось там є.

— Ліс завжди повний звуків, — сказав Тихон, але й сам дивився в темряву насторожено. — Ми просто не завжди хочемо їх чути.

Софія замружилася, намагаючись розібрати, що саме чує. Шурхіт. Важкий. Наче крок.

— Тихоне…

Він одразу став ближче, майже плечем до плеча.

— Я чую, — тихо сказав.

Ще один звук — ніби хтось коротко вдихнув повітря. Дуже близько.

— Це… він? — ледь чутно запитала Софія.

— Не знаю, але ми не залишимось на дорозі, — відповів Тихон.

Вони пішли швидше. Софія озирнулася за кілька метрів до хвіртки — і побачила між деревами щось світле. Миттєвий відблиск. Наче очі. Тихон теж це помітив.

— Заходимо в дім, — твердо сказав він.

Софія вже тягнула руку до ручки хвіртки, коли раптом завмерла. Їй привидівся шепіт — ледь вловимий, але знайомий.

“Не виходь одна. Не вночі.”

Вона не дихала.

— Софіє? — Тихон торкнувся її ліктя.

Вона повільно озирнулася.

— Це бабуся… Я чула її голос.

— Можливо, ти просто налякана, — обережно сказав він.

— Ні. Це був її голос. Вона говорила, ніби стояла прямо за мною.

У лісі знову тріснула гілка — цього разу ближче.

— У дім, — повторив Тихон.

Він зачинив двері так швидко, що стіна здригнулася. Софія сперлася на неї, намагаючись вирівняти дихання.

— Руденко мав рацію, — прошепотіла вона. — Бабуся боялася не за себе. Вона… знала, що він прийде за мною.

Тихон підступив ближче й узяв її за плечі.

— Я тобі не дам зникнути. Не дам йому дістатися до тебе.

Її очі наповнилися сльозами, але вона видихнула рівно.

— Я знаю.

— Залишайся сьогодні в мене, — сказав він тихо. — Просто… будь поруч.

Софія зустріла його погляд. Там була не просто тривога — там була боязнь втратити її.

— Добре, — прошепотіла вона.

У лісі знову щось хруснуло. Наче той, хто дивився на них, посміхнувся темряві.