Розмова, яка все перевертає

Будинок Руденка стояв майже впритул до лісу. Дах провис, вікна були напівзатемнені, а перед дверима валявся старий черевик без пари. Софія зупинилась за крок до порогу, прислухаючись до тиші. Тихон легенько торкнув її перед тим, як постукати.

— Якщо щось піде не так — говорю я. Добре?

— Добре, — кивнула вона, але голос зрадливо тремтів.

Двері відчинилися не одразу. Коли вони нарешті рипнули, на порозі з’явився Руденко — сивий, зморшкуватий, із глибокими колами під очима. Він спирався на ногу трохи криво.

— Тихон? Софія? — його голос був хрипким. — Ви чого тут?

— Потрібно поговорити, — сказав Тихон рівно.

— Заходьте… якщо прийшли з миром.

Усередині пахло старими речами, димом і невимовним смутком. Софія відчула, як їй стискає горло. Руденко повільно присів у старе крісло.

— Тільки чесно, Тихоне… — буркнув він. — Це знову через ліс?

— Через Євдокію, — відповів Тихон.

Руденко завмер. Пальці, що торкалися підлокітника, здригнулися.

— То вона… вже…

— Так, — сказала Софія тихо. — Я знаю.

Старий зітхнув. Дивився довго — надто довго, так, ніби бачив у ній не просто дівчину.

— Вона… була сильною, — нарешті сказав він. — І дуже впертою. Завжди робила вигляд, що нікого не боїться.

Софія витримала погляд.

— А було чого боятися?

Він опустив очі.

— Було.

Тихон сів поруч, уважний.

— Пане Руденко, ми знаємо, що Євдокія щось підозрювала. І що хтось приходив до її дому вночі.

— Вона вам про це не казала? — старий стиснув губи.

— Казала, але… ми не встигли поговорити, — відповіла Софія.

— А дарма… — тихо пробурмотів він. — Дуже дарма.

Софія відчула, як серце б’ється швидше.

— Хто до неї ходив?

Руденко подивився на Тихона, ніби оцінював, чи варто щось казати поліцейському. Потім перевів погляд на Софію.

— Це був чоловік. Високий. Завжди ставився до лісу… як до власності.

Софія затримала дихання.

— Він стежив за нею?

— Щоночі. Я бачив, як він стоїть біля її дому. Але Євдокія заборонила мені говорити про це. Казала, що так буде безпечніше.

— Для кого? — різко вирвалось у Софії.

— Для всіх, — тихо відповів він. — Вона знала, що він небезпечний.

Тихон підвівся ближче.

— Як він виглядав?

Руденко потер перенісся.

— Темний одяг. Капюшон. Рухався… занадто тихо, як на людину. І… так, у нього був друг.

Тихон і Софія переглянулися.

— Кульгавий? — запитав Тихон.

Руденко здригнувся.

— Так. Саме так. Іноді той друг стояв осторонь, ніби стеріг. А перший підходив ближче до будинку.

Софія поклала руку на стіл, щоб не впасти.

— Чому бабуся не пішла в поліцію? — запитала вона.

— Бо боялась. Але не за себе… — він глянув на Софію. — За тебе.

У неї пересохло в роті.

— За мене?.. Чому?

— Бо він питав про тебе. Роками. Ще коли ти була дитиною.

Тихон напружився так, що стало видно, як грає щелепа.

— Що він питав?

— Де ти. Коли повернешся. Чи буваєш у лісі.

Софія відчула холод у пальцях.

— Чому… йому я була потрібна?

Руденко ковтнув.

— Євдокія казала… що він думає, ніби ви однакові. Що ти — “та сама, кого він чув”.

Софія ледь не відійшла назад.

— Що за нісенітниця?!

— Не знаю, дитинко… — тихо сказав чоловік. — Але твоя бабуся хвилювалась. Казала: “Якщо щось станеться зі мною, Софія не повинна залишитись сама вночі”.

Софія схопила край стола, пальці побіліли.

— Тихоне…

— Я тут, — сказав він, не відводячи погляду від Руденка.

Руденко повільно підвів голову.

— Я скажу вам останнє. Декілька місяців тому я чув їхню суперечку біля лісу. Той, кульгавий, казав: “Вона не здасться”.

— Євдокія? — уточнив Тихон.

— Так. А другий відповів: “Тоді ми знайдемо ту, що прийде після неї”.

Софія завмерла. Слова вдарили болючіше, ніж будь-який крик.

— Це… про мене…

Тихон торкнувся її руки.

— Ми підемо.

І додав тихо, так, щоб чув тільки він і вона:

— Я не дам їм до тебе добратися.