Сліди, які хотіли сховати

Після сараю Софія йшла додому мов у тумані. У руках вона тримала маленький бабусин записник, наче він був живий. Тихон ішов поруч, але мовчав — щось крутив у думках.

— Ти щось знайшов? — нарешті запитала вона.

— Знайшов, — тихо відповів він. — І мені це не подобається.

Вони зайшли в будинок. Тихон зачинив двері й пильно глянув на Софію.

— У бабусиному записнику є ще одна цікава деталь. Ти її пропустила.

— Яка?

— Подивись.

Він розгорнув на сторінці, де були слова “він приходив не один”, і показав на ще один рядок, написаний збоку, дуже дрібно, майже непомітно.

“Другий стояв далі. У нього була кульгавість.”

Софія відчула, як щось холодне обхоплює ей груди.

— Кульгавість?.. — вона повторила, не вірячи.

Тихон кивнув.

— Я знаю лише одну людину в цьому містечку з чіткою кульгавістю.

Софія не дихала.

— Кого саме?

— Костя Руденко. Сусід бабусі через будинок.

— Той… старший чоловік? Я пам’ятаю його.

— Так. Він був добрим до тебе. Але…

— Але?

— Він дружив із твоєю бабусею, а потім різко перестав приходити. І ніхто не знав причини.

Софія стисла пальці.

— Ти думаєш він причетний?

— Я думаю, він знав більше, ніж казав.

Софія вже хотіла щось сказати, як раптом у двері постукали. Гучно. Різко. Вона здригнулася.

Тихон підніс руку, попереджаючи її мовчати, і підійшов до дверей. Відчинив рівно настільки, щоб побачити.

— О, Тихоне! — почувся голос Гліба. — Це ти тут?

Софія видихнула, але тривога не відступила.

Тихон широко не відчиняв.

— Щось сталося?

— Та ні! — Гліб усміхнувся. — Я просто вирішив зайти, спитати, чи Софія в порядку. Дивно вчора вийшло… Мало не впала ж, коли ми розмовляли.

Тихон глянув на нього так, що Глібів усміх злегка “потік”.

— Вона в порядку. І ми зайняті.

— А-а… ну добре. Я просто… думав зайти.

— Зайду пізніше, — сухо відповів Тихон і зачинив двері прямо перед його носом.

Софія округлила очі.

— Тихоне…

— Що?

— Це було… грубо.

— Це було необхідно.

Він повернувся до неї ближче.

— Гліб з’являється занадто часто. У неправильний час. І не ставить правильних питань.

Софія не відповіла. Вона ще не знала, що думати про Гліба. Він здавався нормальним… але щось у його погляді вчора було дивним.

— І це не все, — сказав Тихон.

— Що ще?

— Біля сараю я бачив слід.

Софія завмерла.

— Який слід?

— Свіжий відбиток черевика. Дуже глибокий. Це означає, що той, хто там був, стояв довго. І важив чимало.

— Ти думаєш… це він?

Тихон похитав головою.

— Я думаю, що Гліб міг бути поруч. Але в записнику Євдокії чітко сказано про двох. І один із них — кульгавий.

Софія обхопила руками себе.

— То виходить… що я живу в будинку, біля якого ходять двоє чоловіків, один із яких міг знати мою бабусю, а другий…

— А другий приходить ночами, — тихо закінчив Тихон.

Її дихання стало уривчастим.

— Тихоне… мені страшно.

Він узяв її за плечі — тепло, міцно, обережно.

— Я тут, Софіє. Я нікуди не піду. Ми з’ясуємо все, але зараз я маю одну ідею.

— Яку?

— Ми підемо до Руденка. Ти залишишся тут, а я поговорю з ним.

Софія повільно похитала головою.

— Я піду з тобою.

Тихон важко вдихнув.

— Я знав, що ти так скажеш.

Він узяв куртку.

— Добре. Але ти будеш поруч зі мною. Не позаду. Не попереду. Поруч.

Софія кивнула.

— Добре.

Вони вийшли з дому разом.

І коли вони йшли стежкою до будинку Руденка, Софія відчувала, ніби за ними стежать.

Наче хтось стоїть між деревами, видивляється силуети.

І хтось усміхається в темряві.