Те, що залишила бабуся

Двір був мокрий від нічної роси. Хмари висіли низько, і здавалось, що ліс дихає прямо в обличчя. Софія йшла поруч із Тихоном, міцно тримаючи зошит — точніше, те, що від нього лишилось. Її кроки були тихими, але всередині все гуло.

Сарай стояв у кінці подвір’я — стара дерев’яна будівля, з нахиленим дахом і дверима, що криво висіли на петлях. Софія ніколи не любила це місце. Навіть у дитинстві бабуся зачиняла його на ключ, хоча там не було нічого цінного.

— Ти впевнена, що Євдокія могла щось тут тримати? — запитав Тихон, оглядаючи замок.

— Вона завжди казала, що сарай — це “її порядок”. Там навіть я не могла нічого чіпати.

— Значить, там щось було важливе.

Замок легко піддався. Тихон відчинив двері й зайшов першим.

Всередині пахло старим деревом, пилом і ще чимось… гірким, сирим. Як старі таємниці.

— Зачекай тут, — сказав він тихо.

— Я не буду чекати, — так само тихо відповіла Софія.

Він глянув на неї — пару секунд. Потім кивнув. Вони зайшли разом.

Сарай був заставлений коробками, старими інструментами, мотками дроту, банками варення з терміном десь шестирічної давнини. Але щось у всій цій атмосфері було неправильним. Занадто… свідомим.

Тихон нахилився до полиць.

— Хтось тут був. Днями раніше. Бачиш? Пил зрушений.

Софія торкнулась краю столу — палець залишив чітку доріжку.

— Бабуся не була тут рік…

— Саме тому це підозріло.

Вони переглядали коробку за коробкою, поки Софія не почула тихий металевий звук — ніби щось упало. Вона обернулася.

У кутку, під старим пледом, щось блиснуло.

— Тихоне… тут щось є.

Він підійшов першим, відкинув плед. Під ним — невелика металева коробка. Застаріла, зі стертою фарбою.

— Замкнена, — сказав він.

— Це бабусина, — прошепотіла Софія. — Я пам’ятаю її. Вона завжди ховала туди листи.

— Дуже символічно.

Тихон торкнувся замка.

Він був старий — іржавий — але не зламаний.

Софія усміхнулась крізь тривогу.

— Бабуся завжди ховала ключ у…

Вона зупинилась.

— У квітковому горщику.

Тихон кивнув.

— Я бачив один біля дверей.

Горщик стояв біля входу — старий, керамічний. Софія перевернула його, земля висипалась на долоню. І серед грудок — маленький ключ.

— Є, — сказала вона, ледь стримуючи тремтіння.

Вони повернулися до коробки. Софія вставила ключ — він підійшов. Замок клацнув.

Всередині лежали:

• кілька старих листів

• порожній конверт

• і маленький, потріпаний записник — ще менший, ніж зошит

Тихон взяв його вручини, обережно розгорнув.

Перші сторінки були чисті.

Далі — десяток коротких заміток.

А потім — рядок, який змусив Софію холодніти:

“Він просить впустити його вночі.

Каже, що замерз.

Каже моїм голосом.”

Софія відчула, як ноги слабшають.

— Що… що це?

— Це не галюцинації, — тихо сказав Тихон. — Це маніпуляція. Він намагався переконати її, що він частина її дому. Частина її життя.

Він перегорнув сторінку.

Наступний запис був ще страшнішим:

“Його очі — не його.

Він дивиться так, наче знає мене краще, ніж я сама.”

— Вона знала, що її переслідують, — прошепотіла Софія.

— І знала, хто це був, — додав Тихон. — Але не записала ім’я.

— Чому?

— Бо боялася, що він знайде.

Софія дивилась на записник, ніби він був частиною її серця.

— Тихоне… а якщо він зараз теж… дивиться?

— Я для цього тут і стою, — твердо сказав він. — І нас ніхто не забере.

Він закрив коробку.

— Це — перший доказ. Справжній.

— Що тепер?

— Тепер ми шукаємо решту. Бабуся сховала не тільки це. Вона знала, що хтось прийде після неї.

Софія подивилася в темний кут сараю.
 

Їй здалося, що там хтось стоїть.

Хтось темний, нерухомий.

Але коли вона моргнула — тінь зникла.