Нотатка, яка має велике значення

Софія прокинулась від світла, що просочувалось крізь фіранки. За дверима почула тихий голос:

— Вже прокинулась?

Тихон сидів у коридорі, там же, де й учора, спина до стіни, руки схрещені. Очі відкриті. Він не спав.

— Ти… всю ніч тут сидів?

— Ти мала спати. Я — стежити.

Їй стало дивно тепло від цих слів.

— Я зроблю каву.

— Добре.

За кавою вона згадала про зошит. Раптом усередині щось похололо: вона не пам’ятала, куди його поклала. Побігла до спальні — зошита не було.

— Тихоне… він зник.

Він підвівся різко, ніби чекав цього моменту.

— Ти точно не переносила?

— Ні.

Він оглянув кімнату. Уже за пів хвилини:

— Його забрали.

Софія відчула, як земля йде з-під ніг.

— Хто?!

— Той, хто вночі тут був.

— Але двері були зачинені!

— Він не заходив у дім.

Тихон підійшов до вікна, нагнувся.

— Дивись.

У кутку — свіжі подряпини на підвіконні.

— Вікно було не щільно зачинене. Він просунув руку. І знав, куди тягнутись.

У Софії перехопило подих.

— Тихоне… ти хочеш сказати, що він… стояв тут? Поруч зі мною?

— Ні. Руку просовував. Але так, він знав точно, де лежав зошит.

Вона обхопила руками плечі.

— Чому він знає? Як?!

— Тому що стежить за тобою не вперше.

Софія згадала про фото у телефоні.

— Я фотографувала деякі сторінки… просто так.

— Дай.

Тихон переглядав фотографії уважно, поки не зупинився.

— Подивись сюди.

Він збільшив екран. Внизу сторінки, майже непомітно:

“він приходив не один”

Софія ледве видихнула:

— Це… це означає, що їх двоє?

— Можливо. Або один, і той, хто йому допомагає.

— І хто це може бути?

— Хтось із цього міста. Хтось, хто знав твою бабусю. І… не хотів, щоб вона щось розповіла.

— Ти думаєш, Гліб?

— Я думаю, що він щось приховує. Але поки немає доказів — це лише підозра.

Софія опустилась на край ліжка.

— Я не хочу вірити, що це може бути хтось… знайомий.

— А злочинці майже завжди знайомі, — тихо відповів Тихон. — І майже завжди непомітні.

Він став перед нею навпочіпки, обережно взяв її руки.

— Софіє, послухай. Ми дуже близько. Саме тому він і забрав зошит. Він боїться, що ти дізнаєшся те, що він приховує.

— Але чому я? Чому не просто… перестати?

— Бо ти — єдина, хто шукає далі. Єдина, хто має ключі від цього дому. Єдина, кому залишила сліди твоя бабуся.

Софія затремтіла.

— Тихоне… якщо їх двоє… і один із них поруч…

— Тому я не поїду.

Він встав і подав їй пальто.

— Ми мусимо знайти решту сторінок. Євдокія не виривала їх. Хтось сховав їх так, щоб ти змогла знайти. Це не випадково.

— Де ми шукатимемо?

Тихон глянув на двері на подвір’я.

— Там, де вона почувалася найбезпечніше. У місці, яке знала тільки вона.

— Ти думаєш… у сараї?

— Я думаю, що правда ближче, ніж здається.

Софія вдягла пальто.

Її серце билося гучно, але вона відчула: тепер вона вже не тікає.

Тепер вона йде назустріч відповіді.