Ніч, яка не дає спати

Ніч опустилася на будинок різко — так, наче хтось просто вимкнув світло.

У лісі не було місяця, не чути було навіть сови.

Тиша стояла така густа, що Софія ловила себе на думці: вона чує власне дихання надто гучно.
 

Вона сиділа в ліжку, загорнувшись у ковдру, але заснути не могла.

Кожен звук здавався підозрілим.

Кожна тінь — небезпечною.

На тумбочці лежав зошит Євдокії.

Вона знову переглянула вирвані сторінки — краєчки паперу, висмикнуті агресивно, нервово, майже зі страхом.

Хто це зробив?

І… що там було написано?

Годинник показував 01:47, коли Софія почула це вдруге.
 

Хрусь.

Вона різко підвелась.

Це був не вітер.

Не гілка.

Це був крок.

Повільний.

Обдуманий.

Той, що робить людина, яка хоче наблизитися, але не бути почутою.

Софія підповзла до вікна, відсунула фіранку буквально на пару сантиметрів.

Темрява була суцільною.

Але…

між деревами щось рухалося.

Наче тінь ковзала по стовбуру, зупиняючись там, де світло з будинку не діставало.

Серце калатало так сильно, що вона боялась — його почується назовні.

Пальці мимоволі знайшли телефон.

Вона відкрила список контактів — і не вагаючись натиснула на “Тихон”.

Він підняв після першого сигналу.
 

— Що сталося? — його голос був низький, тривожний, абсолютно зібраний.

— Хтось… хтось у лісі, — прошепотіла вона. — Я чула кроки.
 

— Відійди від вікна. Зараз же.

Софія швидко ступила назад.

— Я вже йду, — сказав він. — Не вмикай світло в інших кімнатах.

— Добре
 

— І не дихай надто гучно. Я маю почути, що там зовні.

Вона стояла нерухомо, стискаючи телефон біля вуха, ніби це єдине, що не дає їй впасти в паніку.

Минуло менше хвилини — і вона почула.

Слабкий звук за вікном.

Легкий.

Точний.

Той самий, що й попередньої ночі.
 

— Він знову тут, — прошепотіла Софія.

— Я вже біля дому, — відповів Тихон.

І справді: за мить на подвір’ї спалахнуло світло ліхтаря.

Не дитячий ліхтарик — поліцейський, потужний, гострий.
 

Тінь у лісі рвонула в бік — різко, швидко.

— Стояти! — почувся голос Тихона.

Софія бігла до дверей, але не встигла їх відчинити — Тихон сам увірвався всередину, важко дихаючи після бігу.

— Ти не поранилась? — різко, швидко.

— Ні… я просто…

— Добре.

Він зачинив двері, знову перевірив замок, потім підійшов до вікна й кілька секунд вдивлявся в темряву.

— Він знову втік, — промовив він, стискаючи ліхтар так, що кісточки пальців побіліли. — Але цього разу я бачив його чіткіше.

— І?.. — голос Софії зірвався.

Тихон обернувся.

— Це був не випадковий перехожий.

І не п’яний.

І не підліток.
 

Він зробив крок ближче до неї.
 

— Це був чоловік. Високий. Сильний. Дуже обережний.

Софія вперлась рукою в стіну.

— Тихоне… я боюсь.

Він підійшов ще ближче.

Настільки, що вона відчула тепло його грудей.

Його голос став тихішим, майже шепотом:

— Ти не будеш бояться сама.

Я поруч.

Поки ми не знайдемо його — я не залишу цей будинок.

Софія затремтіла.

Не від страху.

Від його близькості.

— Добре, — прошепотіла вона.
 

Тихон кивнув.

— Ти лягай. Я сяду в коридорі. Якщо хтось навіть наблизиться — я почую.

Він пішов у передпокій, сів на стілець і сперся спиною об стіну.

Ліхтар у руках.

Пістолет на поясі.

Очі — відкриті, уважні.

Софія стояла у дверях спальні, дивлячись на нього.

Уперше за багато років вона відчула себе… не просто захищеною.

Відчула, що є хтось, кому справді не все одно.
 

І ця ніч, що не давала спати, вже не здавалася такою страшною.