Те, що ховала Євдокія

Дім здавався меншим, коли повернулися з лісу.

Софія відчувала себе ніби скрученою всередині, як пружина, яка от-от зламається від перенапруги

Тихон скинув мокру куртку й оглянув вікна ще раз — уважно, зосереджено, наче мисливець, який перевіряє пастки.

— Більше ніяких походів у ліс без мене, — сказав він.
 

— А ти мене туди й не кликав, — спробувала пожартувати вона.

Він глянув на неї так, що вона відчула:

він не просто хвилюється.

Він боїться за неї.

— Сідай, — тихо сказав він. — Покажи, що було в зошиті далі.
 

Вони сіли за кухонний стіл.

Софія обережно розгорнула зошит на наступних сторінках.

Літери стали дрібнішими.

Почерк — нервовішим.

Тематика — страшнішою.

— Тут… — вона ковтнула. — Тут вона писала про людей, які зникали.
 

Тихон нахилився ближче.

Його плече випадково торкнулося її руки — тепле, сильне — і Софія раптом відчула себе трохи спокійнішою.

Вона почала читати вголос:

“Сьогодні дізналася, що зник хлопець із північної вулиці.

Сказали, що поїхав. Але я чула крики вночі.

Я знаю, що це не був вітер.”

Тихон повільно видихнув.

— Я чув про цей випадок. Тоді сказали, що він утік до міста.

— Це брехня?

— Це було дивно ще тоді. Але мені було п’ятнадцять. Хто б мене слухав?

Вона перевернула сторінку.

“Сьогодні зранку чула голос.

‘Допоможи’.

Стояла під моїм вікном.

Якщо я піду до поліції — вони скажуть, що я стара і злякана.”

Софія стискала пальці, поки читала далі:

“Я знаю, хто ходить уночі.

Але написати ім’я боюсь.

Бо якщо хтось знайде цей зошит…”
 

Сторінка обривалася.

Наступна була вирвана.

Софія нервово перевела подих.

— Хтось шукав ім’я, — висловила вона. — Хтось не хотів, щоб воно залишилось тут.

— Або боявся, що його знайдуть, — додав Тихон.

Він узяв зошит, провів пальцем по краю вирваної сторінки.

— Це робили швидко. Нервово.

— Ти думаєш, бабуся?

— Ні, — тихо відповів він. — Євдокія була акуратною.

— Тоді хто?

— Можливо… той, хто вчора стояв під твоїм вікном.

Софія підвела погляд.

Очі Тихона темні, зосереджені.
 

— Ти його знаєш? — спитала вона.

— Поки що ні. Але починаю здогадуватися.

Вона нахилилася вперед:

— Хто?

— Той, хто знає про ліс більше, ніж усі місцеві разом узяті.

Тиша впала важкою ковдрою.

— Гліб? — прошепотіла вона.

— Можливо, — відповів Тихон. — Але ми не маємо доказів.

— Я… я не хочу вірити, що він може бути небезпечним.

— І не треба вірити. Треба дивитися уважно.

Він подивився на неї так уважно, що вона на мить забула дихати.
 

— Ми знайдемо правду, Софіє, — сказав він. — Але ти повинна пообіцяти мені одне.

— Що саме?

— Не ходити вночі сама. Не відкривати вікон. Не довіряти тим, кого не знаєш.

Пауза.

— Навіть якщо вони усміхаються.

Вона відчула, як щось стислося всередині.

І це “щось” було не страхом.

Вечір повільно переходив у ніч.

Тихон хотів залишити її в дільниці — Софія наполягла, що залишиться вдома.

— Я буду по периметру. Якщо щось станеться — кричи, телефонуй, будь-що.

— Добре.

Він уже збирався вийти, коли Софія сказала:

— Тихоне?

Він зупинився.

— Ти… не залишиш мене?

Не як слабкість — як обіцянку.

Тихон повернувся.

Підійшов ближче.
 

— Я буду тут, — тихо промовив він, торкнувшись пальцями її плеча.

Ледь.

Обережно.

Якщо б вона відступила — він би одразу відняв руку.

Але вона не відступила.
 

— Ти в безпеці. Обіцяю.

Він вийшов у темряву.
 

Софія зачинила двері.

Притулившись до них спиною, вона відчула, як у вікнах відбивається ніч.

Темна. Тиха.

Та ліс за домом — не був тихим.

Він дихав.

Рухався.

Шуркотів.