Сліди, які не можна заперечити

Після того, як Гліб пішов, у домі стало занадто тихо.

Навіть камін потріскував обережніше, ніби боявся злякати когось невидимого.

Софія сиділа за столом, тримаючи зошит Євдокії, а Тихон уважно переглядав сторінку про сторожові кроки під вікнами.

— У неї є записи за останній місяць, — сказала Софія тихо. — Але більшість сторінок… вирвані.

Тихон підніс зошит ближче до світла.

Місце, де мали бути нотатки, було вирвано так різко, що краї паперу загострилися, ніби хтось робив це поспіхом.

— Хтось не хотів, щоб ці записи хтось прочитав, — сказав він.

Софія відчула, як холод пробіг по хребту.

— Ти думаєш… це той самий, хто ходить до дому?

— Не думаю. Знаю.

Він встав.
 

— Я зараз обійду територію. Мені потрібно побачити, що залишилось у траві після вчорашньої ночі.

— Я піду з тобою, — сказала Софія, ховаючи зошит.

— Ні. Це небезпечно.

— Тут усе небезпечно, Тихоне.

Він на мить затримав на ній погляд.

Повільно, важко видихнув.

— Добре. Але не відходь від мене.

Ліс починався одразу за городом.

Стовбури дерев стояли тісно, їхні верхівки перепліталися, утворюючи темну залу, куди сонце доходило лише тонкими лезами світла.

Дощ зробив землю м’якою.

І сліди читалися краще.

Тихон присів, торкнувся пальцями вологого ґрунту.

— Бачиш це? — він показав на чіткий слід.

Софія нахилилася ближче.

— Це… дуже велика нога.

— І свіжа. Декілька годин.

Він провів рукою по краю відбитку.

— Це чоловік. У важких черевиках. Ходив повільно.

Софія відчула, як серце починає битись швидше.

— Він… стояв тут?

— Довго. — Тихон торкнувся землі, де трава була прим’ята. — Він спостерігав за домом. А потім пішов ліворуч.

Софія стискала руки так сильно, що нігті впивались у шкіру.

— Чому… чому він це робить?

— Не знаю. Поки не знаю.

Вони пішли далі за слідами.

Ліс ставав густішим, темнішим.

Тут пахло мокрою корою, землею і чимось… чужим.

Тихон раптом підняв руку.

— Стій.

Софія застигла.

Він прислухався.

Вітер шелестів листям… але під цим звуком було щось інше.

Ледь чутне.

Рівне.

Дихання.

Хтось був поруч.

Тихон дістав ліхтар, але не вмикав.

— Назад. Повільно.

Вона ковтнула.

— Це він?

— Не знаю. Але хтось ховається між деревами.

Софія робила крок за кроком, слухаючи, як серце відлунює у вухах.

Коли вони дійшли до межі подвір’я, Тихон знову нахилився.

— Іди в дім, — прошепотів він. — Зачини двері й не відчиняй нікому, крім мене.

— Тихоне, ти…

— Іди.

Його голос був твердим.

Не грубим — захисним.

Софія побігла до дверей.

Закрила замок, але залишилась біля вікна, відсунувши фіранку рівно настільки, щоб бачити подвір’я.

Тихон стояв, повернувшись обличчям до лісу.

Сильний, нерухомий, напружений — як мисливець, який чує здобич, але не бачить її.

— Виходь! — крикнув він різко. — Я знаю, що ти там!

Тиша.

А потім — хруст гілки.

Не вдалині.

Прямо за стіною дерев.

Софія затулила рот рукою.

Тихон зробив крок уперед.
 

— Тихіше… — прошепотіла вона крізь скло, хоч він не міг її чути.
 

І раптом

зі сторони лісу вирвалося щось темне.

Не людина — тінь.

Вона прослизнула між деревами так швидко, що Софія встигла побачити тільки обриси.

Тихон кинувся за нею, але тінь зникла.
 

Повністю.

Софія видихнула, впершись головою в скло.

Через хвилину він повернувся — злий, мокрий, але не переляканий.

Вона відчинила двері.

— Хто це був?!

Тихон скривив губи.

— Хтось, хто добре знає цей ліс.

— Ти бачив його?

— Лише рух. Але він був високий. І швидкий. Занадто швидкий.

Софія затремтіла.

— Це той самий чоловік…

— Можливо.
 

Він подивився на її бліде обличчя і додав м’якше:

— Ти сьогодні точно не залишишся тут сама.

Софія опустила погляд.

— Я… розумію.

І вперше за весь час ліс позаду дому не здавався просто лісом.

Він здавався оцінюючими очима, що дивляться у спину.